Адалін Черно - Піти від невірного, Адалін Черно

Глава 5

Ясмін

Укладаю дітей спати невеликою казкою на ніч. Вони воліли б пограти в телефонах, але в нас суворе правило — за годину до сну жодних ігор з електронікою. Навіть телевізор їм не вмикаю. Як підсумок — вони спокійно сплять всю ніч, а вранці прокидаються в гарному настрої.

Вони засинають швидко. Встигаю прочитати тільки дві сторінки, як чую їхнє спокійне розмірене дихання, і виходжу з дитячої, тихо прикривши двері.

Динар ще не повернувся із заходу. Час ранній, він напевно тільки доїхав і перекинувся кількома фразами з партнерами. Але я все одно вже чекаю на нього додому. Для початку йду в душ, мию волосся запашним милом, потім наношу щовечірні засоби догляду на обличчя і, вмостившись у ліжку, одягаю маску для ніг.

Лікарка порадила, щоб не було набряків і ноги не так сильно втомлювалися від тривалих прогулянок та справ по дому. Я багато волію робити сама. Не тому, що не довіряю персоналу, мені просто це подобається. Гуляти з дітьми, готувати обіди, розкладати косметику на місця у ванній. Я не роблю всю роботу по дому, бо тоді перетворюся на тінь, але деякі обов’язки беру на себе із задоволенням.

Певний час лежу в ліжку в позі зірки й тихо тішуся тиші. Потім беру почитати книжку.

Динар сказав, що сьогодні недовго, але час перевалює за північ, а його все немає. Знаю, що на заходах буває різне. Ми й удвох іноді затримувалися на годину й на дві довше запланованого часу повернення, тож приводу для хвилювання немає, але я переживаю. Неспокійно поглядаю на годинник і вперше за довгий час шкодую, що не поїхала.

У тусовку, куди часто їздить Динар, я не вписуюсь. Зовні начебто виглядаю як і інші, але поводитися зовсім не вмію. Мені нецікаві двогодинні розмови про погоду, фінанси та ситуацію у світі. Я вважаю за краще обговорювати пелюшки й колір випорожнення у немовляти з матусями на майданчику, ніж фальшиво усміхатися малознайомим жінкам і вдавати, що я хоч трохи знаюся на темі розмови.

Відклавши книгу, вимикаю світло. Завтра рівно о сьомій до кімнати залетять Матвій і Давид, і з криками «Мамо!» змусять мене прокинутися. Влаштувавшись зручніше, хвилин за десять розумію, що не можу заснути, і весь час прислухаюся до звуків зовні. Це вперше, коли я не можу заснути, тому що Динара немає поряд. Зазвичай такого не трапляється, хоч чоловік не часто приїжджає додому так пізно.

Я лежу, мабуть, годину. Потім встаю, беру телефон і відразу його відкладаю. Що я йому скажу? Що не можу без нього заснути? Хмурюсь, починаючи злитися на Динара. Він не приїхав так швидко, як казав. Може, тому я не можу заснути? Через невиконану обіцянку?

Розумію, що завтра на мене чекає веселий день. Сонна я, невиспана, і двоє активних близнюків, готових змітати все на своєму шляху. У мене немає причин звинувачувати в цьому Динара, але логічний ланцюжок у голові складається сам собою, і я все-таки набираю номер чоловіка. У слухавці чуються лише довгі гудки, які закінчуються обривом дзвінка. Динар не відповідає.

І хвилин за п’ять я чую, як у двір заїжджає його автомобіль. Підриваюся з ліжка, біжу до вікна. Прикидатися немає сенсу, я йому щойно дзвонила.

Бачу, як чоловік виходить з автомобіля, на ходу стягує піджак. Я виходжу зі спальні йому назустріч. Якщо вже не сплю, уточню, чи буде він вечеряти, і заразом дізнаюся, як усе минуло.

— Ти повернувся, — стикаємося з ним у холі.

— Ти чому не спиш?

Його голос звучить більш роздратовано, ніж зазвичай. Він так часто розмовляє телефоном у неробочий час. Зазвичай такі дзвінки до нього заборонені, тому він намагається поставити співрозмовника на місце, і це чудово працює. У вихідні або після повернення додому в будні йому якщо і дзвонять, то дуже рідко.

— Не спиться. Чомусь хвилювалася, що ти затримуєшся. Голодний?

— Ні. Йди спати.

Зіткнувшись із холодним тоном і не менш крижаним поглядом, йду слідом за Динаром.

— Ти образився, що я не поїхала? — питаю, йдучи за ним у кухню.

Динар підходить до бару, дістає пляшку віскі та наливає собі в склянку. Я знову шкодую, що не поїхала. Я гадки не маю, що там сталося, і не знаю, які слова підібрати, щоб йому стало легше.

— А як ти гадаєш, Ясю? — розвертається до мене й робить ковток із келиха. Підіймає голову вгору, видихає. Ніби цього весь вечір і чекав. — Мене питають, чому я знову один.

— Мені дуже шкода, що я…

— Ні, Ясю, — різко обрубує, — тобі не шкода. Якби це було так, ти б одягла чортове плаття, брюлики, що без діла валяються у твоїй скриньці, і поїхала зі мною на захід, тому що минулого разу тобі теж було шкода.

Динар одним махом осушує келих, а мені зненацька теж стає прикро.

— Зараз майже перша година ночі, Динаре. Завтра наші діти встануть о сьомій ранку і прийдуть до нас у спальню, і я, звичайно ж, заберу їх, щоб дати тобі виспатися. Але я теж не спала, бо чекала на тебе.

Розвернувшись, рішуче збираюся піти з кухні, але чоловік прибиває мене до місця словами:

— Ти могла поїхати зі мною і повернутися. Ми б разом лягли спати, а дітей зранку займала б няня, але ти не йдеш легким шляхом, правда?

Я йому нічого не відповідаю. Роблю останній, найважчий крок і виходжу з кухні, одразу піднімаючись на другий поверх. На останній сходинці здригаюся від оглушливого дзвону розбитого скла та міцного матюка. Навіщось обертаюсь, закушую губу. Хочеться спуститися і перепросити, сказати, що я помилялася, але я не знаю, у чому саме винна й помиляюся, тож рішуче долаю останню сходинку й зачиняюсь у спальні на ключ. Я ображена. Динар сьогодні спатиме на дивані.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍