Адалін Черно - Піти від невірного, Адалін Черно

— Чому я зрадив? А ти себе бачила? Я відсахуюсь, як від ляпаса. Стаю якраз навпроти невеликого дзеркала, що висить у палаті. Після пологів я виглядаю змарнілою і сірою. — Ти гарна, Ясю. Дуже гарна, але ти… наче забула, що жінка. Ти постійно в дітях, з ними. Я приходжу додому й чую лише про них. А я хочу жінку, розумієш? Гарячу, відверту, справжню. Через сім років щасливого шлюбу, в якому я народила чоловіку трьох дітей, я дізнаюся, що більше його не цікавлю. Він жадає іншу, але відмовляється розлучатися, бажаючи зберегти сім'ю. Сім'ю, в якій йому добре з коханкою.

Глава 1

«Він не відповідав, бо був зі мною».

Повідомлення надходить із незнайомого номера. Слідом фотографія, на якій мій чоловік самозабутньо цілує свою секретарку й чіпає рукою її талію. На пальці тонким обідком видніється обручка. Та сама, яку я одягала йому, обіцяючи кохати в горі та радості.

«Поки ти народжуєш йому дітлахів, я задовольняю його чоловічі потреби».

Слідом — смайлик, що сміється. Їй смішно, а в мене життя перед очима промайнуло. І все те, що я вважала опорою ще недавно, з оглушливим тріском руйнується. Опадає до ніг руїнами, на відновлення яких навряд чи будуть сили. І бажання.

Побачене шокує мене. Паморочиться в голові, я наштовхуюсь на лікарняне ліжко і, як нежива, осідаю на нього, морщачись від болю. Учора мені зробили кесарів, і шов унизу живота дає про себе знати.

— Ясь… Щось сталося?

Я обертаюся до джерела звуку, нетямуще дивлюся на схвильовану подругу. Вона прийшла підтримати мене після кесаревого. Принесла подарунки для Наді. Мотнувши головою, повертаю погляд у телефон.

Там Динар цілує іншу жінку. Не мене. Пристрасно цілує, притискає до себе. Навіть обручку не зняв.

Й одразу думка, що фото — підробка. Я шукаю, за що зачепитися. За деталі кабінету, дрібниці, які можуть це довести, але на екрані кабінет Динара. І костюм, у якому він учора зранку пішов на роботу. Я старанно прасувала білу сорочку, яка на фотографії недбало вибивається зі штанів.

— Май… А де вчора був Динар?

Впиваюся в подругу поглядом, щоб вловити найменші натяки на спробу збрехати. Ми з Маєю дружимо стільки років, я знаю її, як себе.

— У якому сенсі?

Я розумію все відразу за її тоном, але все ж таки уточнюю — більше для того, щоб отримати чітку відповідь і переконатися.

— В офісі.

— Він… був сам?

— Ясь…

Стиснувши зуби, киваю, підтискаю губи, відчуваючи, як в очах збирається волога. Руки починають тремтіти, але я все одно простягаю телефон із надісланою фотографією Маї. Вона дивиться і не дивується. Кривиться тільки, ніби я їй показала наймерзенніше, що вона бачила в житті.

— Я застала їх, — звучить пострілом. — Вчора.

— І мовчала?! — починаю обурюватися, але відразу ж замовкаю.

Я б теж не сказала відразу після пологів. Зачекала б, переконалася, що з Маєю все гаразд, і тільки потім.

— Не знала, як сказати.

— Але збиралася?

— Так. Учора сказала Динару, щоб сам зізнався, але…

— Він не сказав. Ми вже бачилися, він тільки…

Я осіклася, згадуючи, як чоловік уранці прийшов до мене. Як дивився з любов’ю, як цілував. Сама не розумію, як починаю ділитися з Маєю. Вона — моя близька подруга, і вона точно зрозуміє мої почуття, тому що зовсім недавно сама пережила зраду.

— Він казав, що кохає, цілував руки, пальчики й дивився так… немов у душу, — витираю сльози, що скочуються щоками. — Адже я ще подумала, що це якось дивно, що він так раптом ніжно, але подумала, що це через Надійку, а він… через повію.

Від істерики мене рятує дочка, раптом прокинувшись. Вона починає тихо попискувати, потім голос чується голосніше. Витерши сльози, підходжу до неї. Змінюю памперс, беру на руки й напівлежачи влаштовуюсь на лікарняному ліжку, прикладаючи доньку до грудей, з яких ще не тече молоко.

— Нянечка сказала, треба часто прикладати, щоб швидше з’явилося гарне молоко, — кажу, щоб відволіктися.

— Тобі нервувати не можна, інакше взагалі молока не буде.

— Так, ти маєш рацію, — киваю. — Я маю тепер про себе думати. І про дітей. А з Динаром я розлучуся, — вимовляю рішуче. — І дітей заберу.

Вдома на мене чекають сини. Матвій та Давид. Двоє близнюків, народжуючи яких я провела чотири години в пологовому залі й вісім до цього в палаті, борючись із жахливими переймами. Динар у цей час ходив під пологовим будинком. Визираючи у вікно, я бачила його, постійно курив сигарету й поглядав на вікна. Він ходив, нервував, чекав спадкоємців, а тепер… я не змогла йому додзвонитися, бо він спав з іншою. А я думала, щось трапилося, хвилювалася, коли йшла до операційної.

А він… всього лише спав з іншою бабою.

— Ясь…

— Вважаєш, неправильно?

— Це і його діти теж.

— Він напевно про них не думав, коли був із нею, тож… не потрібні йому діти.

У мені клекоче образа. Хочеться йому помститися просто зараз. Зробити щось таке ж мерзенне й гидке, щоб вдарити болючіше.

— Динар так просто тебе не відпустить.

— Я знаю, Май. Я все знаю, але ти не хвилюйся, у мене обов’язково вийде.

Ми дружили сім’ями. Збиралися на свята, підтримували одне одного, Мая хрестила наших близнюків. Вона чудово знає Динара, його сталевий характер та впертість. Простим розлучення не буде, якщо до нього взагалі дійде. Мій чоловік — сильний, принциповий і непохитний. Ці риси завжди мене в ньому приваблювали. Я почувалась поряд із ним як за кам’яною стіною — захищеною, особливою, коханою. Він носив мене на руках, говорив про кохання і ніколи не примушував у ньому сумніватися. Ніколи до сьогоднішнього дня. Сьогодні він не змусив сумніватися, а занурив у крижану воду з головою і показав, що буває по-іншому. Боляче й нестерпно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍