Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський

Утім, ніякої тривоги за нинішнє життя я не відчував. Навпаки, на душі було так гарно, що й не сказати. Наче в рай потрапив. А чом би й ні? В усіх попередніх життях я був звіром — спритним, дужим і безжальним. Там я мусив битися за власне життя. А тут і звіром якось називатися незручно. Тут навіть загарчати як слід нема на кого. Ну, хіба гарчатимеш на сусіда, який чи не щодня навідується до нас, або навпаки — наш господар до нього? До того ж його пес, сивий і мудрий дядько Бровко, може навіки образитись на того, хто підвищує голос на його хазяїна.

А хіба можна гавкати на товаришів мого найкращого друга Грицика, з якими він ходить до школи, і вони там гасають мов навіжені? Навіть жаль, що для нас, собак, такої школи ще не вигадали.

Атож, нинішнє моє життя можна назвати найщасливішим з усіх, які я прожив. В інших життях я терпів голод і холод, спав у випадкових норах і виямках, прикрившись хвостом. А тут… Он тільки подумав, що пора б мені вже зажити власним життям і не ночувати в сінях, як Грицик разом зі своїм татком змайстрували мені таку буду, що з неї й довіку не вилазив би.

Я з утіхою оглянув її. Ця буда перша в моєму житті. І взагалі вона перша, бо в попередніх своїх життях я про буди геть не чув.

Гарна вона в мене, простора, з м’якою підстилкою, отвором для дверцят та віконцем. З отвору для дверцят мені видно потиньковану Грицикову хату, просторий двір із шовковицею та повіткою в іншому кінці. А віконце утворилося з дірки від сучка, який випав із дощечки. Воно дивилося на торішні бур’яни, що густо поросли на межі з сусідським городом. Там з ранку до вечора порпалися наші й сусідські кури. А ще дядько Бровко чув від свого хазяїна, що колись там водилося безліч мишви. Аж доки за них узялася баба Маруська.

Атож, гарна в мене буда. І з їжею мені теж неабияк пощастило. В інших життях, бувало, лапи позбиваєш, доки впіймаєш щось путнє, а тут — ледь розплющиш очі, а хазяйка чи Грицик уже несуть мені щось смачненьке. Навіть не знаєш, хто кому служить…

От і зараз вийшла з хати хазяйка і налила в мою мисочку смачнющого варива. Воно пахло так, що в мене аж слинка потекла.

— Смачного! — побажав мені дядько Бровко з-за тину. Він теж при ділі — хрумає якусь кісточку.

— Дякую! — відказую я. — Вам теж смачного!

Не хочу хизуватися, але мені часом здається, ніби дядько мене дуже поважає. Дарма, що я ще ходжу в цуциках. Зовсім недавно мені відкрилося, ким я був у минулому своєму житті. І коли я розказав про це дядькові, він із подиву мало не повалився на спину.

— А ти не бре… — почав він точнісінько так, як кажуть друзі мого Грицика, коли їм розповідають щось надзвичайне. Втім, дядько відразу згадав, що в нашому, собачому, роду брехати не вміють. Тому лише забрязкав ланцюгом, приховуючи ніяковість, і повів далі: — То ти, виходить, будеш саме з тих перших козацьких вовчиків, що їх виховував незабутній дідо Кудьма?

— Першим був Барвінок, — уточнив я. — А вже потім пішли ми: я, Хлопчик, Лисий, Сирітка…

Крізь шпаринку в тину я бачив, якою повагою засвітилися дядькові очі.

— Нам про вас розказували неймовірні речі, — помовчавши, сказав він.

— Та які там неймовірні речі! — ніяково крутнув я хвостом. — Ми робили те, що нам належить, тільки й того. Ходили з господарями у розвідку, стерегли їх, коли вони відпочивали…

— Е, не кажи, — запротестував дядько. — Ви для мене й моїх друзів-вовкодавів були такими, як для людей їхні святі. А вашого діда Кудьму ми взагалі вважали своїм богом.

— Так, — погодився я. — У всьому світі не було більше такого, як він. А вас, дядьку, хто приручав?

Дядько дзеленькнув ланцюгом, умощуючись для довгої розмови.

— Нас приручав дідо Санько, найкращий з учнів діда Кудьми. Знав такого?

— Ще б пак! — вигукнув я. — Вони з моїм Грициком були такими нерозлийводами, що й не сказати! Однаково довготелесі, жилаві і з вусиками під носом…

— Я того Санька застав уже з бородою, — провадив далі дядько. — Його звали Білозіром.

З тої розмови й почалася наша дружба. Дарма, що я був лише цуциком, а дядько — чи не найповажнішим псом у Воронівці. Звісно ж, найбільше нас поєднувало те, що в попередньому житті ми мали спільних знайомих. А ще я вдячний дядькові, що він не лише підказував мені, як діяти в тому чи іншому випадку, а й заступався за мене, коли я ще не знав, як поводитися з іншими псами.

— Ти їж, їж, — нагадав мені дядько.

Я хлебтав смачну юшку і водночас продовжував роздумувати про те, хто кому служить. Я, наприклад, вчуся у дядька Бровка, як стерегти оселю своїх господарів. Баба Маруська пильнує, щоб до хазяйської хати не потикалися різні там щури з мишами. Кури несуть господарям яйця. А батьки Грицикові, схоже, служать нам. Бо інакше хто ж удосвіта прокидається і розсипає курям зерно, хто наливає бабі Марусьці молоко чи ставить переді мною ось цю мисочку з їжею?