Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський

Таких здоровецьких курей на нашому кутку я не бачив. Хоч і чув, що позаторік пані Малюшка була найхирлявішим з усіх курчаток. Тому й дістала таке ім’я. Курчатко те ображали всі, кому не ліньки. Воно дзьобало тільки те, що лишалося від інших. На неї навіть мама-квочка перестала звертати увагу. Думала, що її доця недовго протягне на цьому світі. В інших світах так би й сталося. В інших, але не в цьому. Сам Грицик узявся рятувати її. Він зігрівав Малюшку за пазухою, годував її пшоном, сиром, вареними яйцями. Навіть мух ловив для неї. Та ще й зараз — я кілька разів бачив на власні очі — він виносить з хати щось смачненьке і пригощає її з долоні. Тому й не дивно, що найхирлявіше курчатко виросло справжньою велеткою.

А ще пані Малюшка, як і кожна велетка, вважалася найхоробрішою серед усіх нас. Наприклад, що ви робите, коли на вас іде людина? Правильно, поступаєтесь їй дорогою, бо перед людиною всі поступаються. А от пані Малюшка не з таких. Вона понад усе любить гребтися на піщаній доріжці, що веде від хвіртки до сінешніх дверей. Вигребе собі ямку і розкошує в ній трохи не голічерева. Тож усім, хто заходить до нас, доводиться обережно переступати через неї, бо вона була така пані, що навіть не ворухнеться, аби поступитися дорогою. Вона вважає, що має на це повне право, бо несе яйця моєму Грицикові. Персональні, як каже Грициків татко. По одному в день. Тож хіба я можу підвищувати на неї голос?

Пані повалялася трохи в порохні, тоді струснулася і з діловитим виглядом попрямувала до моєї буди. Подивилася, що робиться навколо моєї миски, і невдоволено кудкудакнула:

— Розвели бруд. Тільки й прибирай за вами.

І дзьобнула кілька крихт.

— Смачного! — бажаю я їй.

Взагалі, я намагаюся не звертати уваги на її буркотіння. Бо, хто знає, може, без її яєць Грицик і справді протримається недовго? Тому я ввічливо хвицьнув хвостом і повів далі:

— Як живете, тітко? Дядько Гребінчик вас не кривдить?

— Спробував би він скривдити, — насмішкувато кудкудакнула пані Малюшка. — Дістав би такого дзьобаря, що навіки запам’ятав би.

І то не просто слова. Я сам бачив, як одного разу, коли Грицикова мама сипнула курям зерна, Гребінчик узявся вказувати їм, хто за ким має дзьобати поживу. То пані Малюшка, якій не сподобалась, що опинилася лише третьою, так дзьобнула його по тімені, що Гребінчик тільки сквокнув і поменшав на зріст. Отож я ніколи нічого не кажу, коли вона потикає свого дзьоба і до моєї мисочки.

В одному зі своїх минулих життів Малюшка, кажуть, мешкала на якійсь іншій планеті з такою чудернацькою назвою, що її і вимовити важко. Там вона вважалася птахом, хоча й не вміла літати. Зате мала такі міцні пазурі, що до неї навіть найгрізніші хижаки боялися підходити ззаду. І, зважаючи на те, як вона розгрібає землю, кігті її й досі не затупилися.

Раптом дядько Гребінчик голосним кукуріканням з малинника сповістив, що він вигріб щось надзвичайне. Пані забула про мою мисочку і підтюпцем подалася поглянути, що він там знайшов.

— Серйозна жіночка, — дивлячись їй услід, шанобливо прогарчав дядько Бровко. — 3 такою й жартувати не хочеться… — Привіт, сусідко! — зненацька гукнув він. — Як полювалося?

Я озирнувся. З кущів саме виходила дебела руда кицька з темними смугами поперек спини. То була наша баба Маруська. Баба облизувалася і мала вдоволений вигляд. Схоже, когось уполювала.

— Здрастуйте, бабо! — і собі озвався я.

— Спасибі, полювалося гарно, — відказала баба дядькові. Мені лише кивнула, бо я для неї був ще ніким. По тому баба підійшла до зачинених сінешніх дверей, підстрибнула і вчепилася передніми лапами в клямку. Клямка клацнула, і двері почали повільно відчинятися. За мить баба Маруська щезла за ними. Дядько Бровко провів її очима і сказав:

— З нею теж жарти кепські. Особливо, коли розлютується. Вона мені в дитинстві не раз псувала шкіру.

— Вам? — не повірив я, бо баба Маруська була набагато менша за нього.

— Атож, — хитнув дядько своєю важкою головою. — І було за що.

І він замріяно звів погляд до неба. Певно, згадував свою молодість.

— Еге ж, славні то були часи, — зітхнув він. — Я тоді, Кудлатику, вважався чи не найбільшим шибайголовою у нашій Воронівці. А ти знаєш, ким була твоя баба на Лемзі? — зненацька запитав він.

— На Лемзі? — ошелешено перепитав я. — На якій Лемзі?

— Я й забув, що ти ще не все знаєш, — спохопився дядько. — Розумієш, поруч із нашою Землею є ще й інші. Схожі на неї, але не такі. І називаються вони Лемзя, Язмел, Меляз, а які там далі — того, мабуть, і самі люди не знають…

Я тільки рота роззявив: от, виявляється, скільки всього знає дядько Бровко! Не набагато менше, ніж люди. Невже я теж стану таким розумним, коли виросту?!

— А чому вони так чудернацько називаються? — запитую в дядька.

— Та тому, що хоч як ти крути, хоч як переставляй ті букви, — вони все одно складаються у слово «Земля». І навпаки, Земля дуже просто перетворюється на Лемзю чи Язмел. А що це означає?

— Не знаю, дядьку.

— А це означає те, що й життя плине там майже так, як і на нашій Землі. Дерева там майже такі, але трохи інші. І птахи. І звірі. На Лемзі, наприклад, земні коти удвадцятеро більші і називаються котяграми. По-нашому це щось середнє між диким котом і тигром. — Дядько аж здригнувся. — О, то були найлютіші з лемзівських хижаків! Я, коли жив там після козакування на Землі, на власні очі бачив, як вони розправлялися з печерними левами. А що вже для них якісь там зубри чи коні… Від тих тільки жмуття шерсті летіло! І ця ваша Маруська, кажуть, була там однією з найлютіших котягр.

— Але ж вона зовсім не люта, — вступився я за нашу бабу.

— Бо ми зараз живемо на Землі, — відказав дядько. — А тут навіть повітря якесь не таке. Хоча… бабу й тут дехто обходить десятою дорогою. Навіть наш брат пес. Про себе, коли ще був малим, я вже не кажу. А от добре пам’ятаю, що було, коли за твоїм Грициком погнався той дурбело Рекс…

— Це той, що з Ковалівського кута?

— Той самий… Погнався він, значить, за твоїм Грициком. Той — мерщій у двір. Рекс — за ним. А тут на порозі саме вмивалася ваша баба. Вона як побачила, що витворяє той Рекс, то одразу зробилася втроє