Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський

Ми замовкли. Звідкілясь з’явилася велика бабка. Вона пошурхотіла своїми сухими прозорими крильцями і всілася Санькові на плече.

— А можна мені побачити, що там зараз робиться без мене? — запитав я.

І я опиняюся на хмаринці, схожій на ту, на якій Барвінок приплив до Воронівки. На ній так гарно, що аж погуцикати хочеться. Проте я гамую це бажання і дивлюся вниз. Там повільно пропливає земля. А ось і сама Воронівка — з садами, болотами, лісом і хатами. Мимоволі мій погляд падає туди, де мешкає Найда. Вона лежить посеред двору, сховавши писочок між лап. З її горлечка вилітає жалібне скімлення, і я звідкілясь знаю, чому вона плаче — Найда щойно довідалася, що я потрапив під машину. Дядько Бровко теж про це знає — он сидить біля повної миски, але навіть дивитися на неї не хоче. Його погляд звернений на бабу Маруську, що неприкаяно никає від порога до літньої кухні. Я навіть чую, як він її втішає:.

— Не переймайся, сусідко, — каже він. — Якось воно та перемелеться. Все одно нашого Кудлатика вже не врятуєш.

— Та знаю я, знаю, — відказує баба. — От тільки жаль, що гинуть такі гарні й молоді, а ми з тобою все ще ряст топчемо…

По душі моїй наче хтось м’якою лапкою провів. Таких слів баба про мене ще не казала.

Так, усе це добре, але де ж сам Грицик? Де ж мій найкращий у світі друг? У дворі його немає. Немає і біля школи. Біля клубу теж не видно. Ага, осьдечки він — сидить на лавці біля ветеринарного пункту, де його тато лікує корів, коней та інших тваринок. Звідкілясь мені відомо, що Грицик щойно приніс мене сюди і його тато робить мені операцію. Ага, ось він, себто я, — лежу розтерзаний і закривавлений, а Грициків тато копирсається в моїх нутрощах чимось гострим і лискучим. А сина він, ясна річ, виставив за двері, бо не годиться малим дивитися на таке.

Грицик обхопив голову руками, і його сльози повільно скрапують на спориш.

— Кудлатику, любий мій… — схлипує він. — Як же я тепер без тебе…

І мене стискає такий жаль, що я й не знаю, звідки в мене сила з’явилася. Напружуюся так, що аж у голові задзвеніло, — і знову опиняюся перед Саньком.

— Я хочу повернутися на Землю! — кричу йому. — Я мушу бути разом з ними, чуєш! Не можу на них таких дивитися!

А щоб моє прохання було ще вагомішим, щосили гавкаю:

— Мить, зупинися!

Санько засміявся.

— Гаразд, — сказав він. — Коли ти вже так хочеш…

На мить його очі примружуються і мені здається, ніби вони зазирнули мені всередину.

— Еге ж, добряче тебе потовкло, — врешті каже він. — Але нічого, зараз ми допоможемо Грициковому батькові…

Як саме він збирається допомогти, я не знаю. Та й ніколи гадати, бо Санько випростується і полегшено зітхає:

— О, тепер вже набагато краще. Поспішай до свого Грицика, а я зачекаю!

«Як і на того Грицика, що зараз на Лемзі?» — хочу запитати я, проте вже пізно: він легенько доторкнувся до мене — так, ніби погладив, але дотик був такий могутній, що я млинком полетів крізь сутінь і спеку, крізь проміння й дощі. А тоді опинився на чомусь не дуже твердому, проте й не м’якому. В грудях і голові пекло, але терпіти можна. Звідусіль долинали пахощі свіжого сіна.

— Татку, він не вмер? — зненацька пролунав над самісіньким моїм вухом такий рідний голос, що мені аж серце затріпотіло від любові і ніжності. Адже то був голос мого Грицика!

— Повір, синку, я зробив усе, що міг. — Це вже подав голос Грициків татко. — Дивна річ, — пояснює він комусь. — Мені вже здалося, ніби в нього серце має от-от зупинитися, а воно раптом узяло й забилося, як той годинник!.. Просто очам своїм не повірив!

— А мене над усе вразила відданість і мужність цього малого песика, — втрутився ще один голос. — Ні, це просто неймовірно! Гадаю, що коли в собачому роду є свої святі, то Кудлатик напевно стане одним із них.

Стривай, колись я чув ці слова. Їх промовляв Вирвизуб. Але чому цей голос належить Письменникові?

З величезним зусиллям розплющую очі. Так, це він. Стоїть поруч із Грициковим татком і витирає очі хустинкою.

— А ти, друже Грицю, не забудь у своїй книжці дописати, що саме він урятував тобі життя, — каже він. — Ти просто мусиш це зробити, розумієш?

— Розумію… — відказує Грицик згорьованим голосом.

Я Грицика ще не бачу, але відчуваю, що він зовсім поруч.

Раптом щось гаряче й солоне скрапнуло мені на ніс. І ще, і ще раз. Ти що, плачеш, Грицику? Тобі здається, що ми вже ніколи не зустрінемось, еге ж? Ет, який ти в мене ще дурненький! Тобі навіть невтямки, що я нікуди не щез, що я завжди буду поруч з тобою!

— Тату, він поворухнувся! — чую його неймовірно радісний крик. — Він живий! Він оком кліпнув!

Та живий я, живий! І в нас із тобою, Грицику, попереду ще ціле життя. А воно, як слушно казав Санько, не закінчується ніколи.