Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський

— І як тепер мені до тебе звертатися… — почав було я.

— Та яке це має значення! Втім, коли хочеш, можеш називати мене, як і раніше, Саньком. — Він уважно оглянув мене. — А ти майже не змінився з того часу, коли ми востаннє бачились. І так само цікавий до всього, так?

— Ага, — погодився я.

— То що ж тебе зараз цікавить?

— Розумієте… Розумієш, я ніяк не можу збагнути, чому ми, звірі, пам’ятаємо геть усе, що з нами було, а от люди не пам’ятають нічого. Чому це так?

Санько кумедно зморщив кінчик носа, ніби під ним провели травинкою.

— Як би тобі, Кудлатику, сказати… На це точної відповіді в мене немає. Самі лише здогади.

— Але ж ви… ти — всемогутній!

Санько потягся так, що аж кісточки захряскали.

— Все, Кудлатику, залежить від того, як на це дивитися, — почав він. — От, наприклад, твій Грицик вважає, що старшокласники всемогутні. Але вони думають зовсім інакше. Для них всемогутнім є вчитель. Так що все пізнається в порівнянні.

— То ти що… Невже й досі вважаєш себе учнем?

— Якоюсь мірою так. Усі ми, Кудлатику, учні. Бо часто те, у що ми віримо сьогодні, завтра може здаватися геть іншим.

— І все ж, чому ми, звірі, пам’ятаємо, що з нами було, а люди — ні? — не відступався я.

Санько відповів не одразу.

— Мені здається, ви, звірі, пам’ятаєте своє минуле тому, що просто живете собі, та й годі. А от люди — вони можуть ще й щось творити. Себто втручатися в те, що вже існує. А за всяке вміння треба чимось розплачуватись.

— Чим же вони розплачуються?

— Гадаю, забуттям.

— Ага, — здогадався я. — Забуття дається людям для того, щоб вони не дуже багато наробили дурниць?

Санько з цікавістю примружив око.

— Звідкіля ти це взяв?

— Ну… Мій Грицик, буває, такого натворить, що й сам не радий…

Санько зареготав так, що ледь не звалився з копички.

— А з тебе, Кудлатику, ще будуть люди, — відсміявшись, сказав він. — Молодець! Недарма Барвінок не нахвалиться тобою!

— Ти його бачив?

— Так. Він приходив до мене прощатися.

— Прощатися?

— Еге ж. Розумієш, він таки знайшов свого Швайку. І знаєш, де? На Лемзі. Вона в паралельних світах друга від Землі. На ній життя майже таке, як було у нас, коли ми з тобою козакували. І Пилип там зараз бореться за те, за що віддав життя тут, на Землі. Тож Барвінок, як тільки про це довідався, покинув геть усе і подався йому на поміч. І, здається мені, що в них бодай на Лемзі все вийде якнайкраще.

— Оце гарна новина! — не втримався я.

— Атож! — кивнув головою Санько. — Проте, Кудлатику, давай-но краще погомонімо про твої справи. Ось ти зараз ніби зупинився на роздоріжжі. Твоє земне життя майже обірвалося, але попереду на тебе чекає ще безліч миттєвостей. І одна цікавіша за іншу. То, коли хочеш, я можу допомогти тобі вибрати будь-яку з них. Ну, скажімо… Ти пам’ятаєш, як приблизно десять тисяч років тому тебе розірвав печерний ведмідь?

— Пам’ятаю…

— То хочеш, я влаштую так, аби все стало навпаки? Щоб лев промахнувся, а ти вчепився йому в горлянку і цим допоміг своїй зграї подужати його.

Я завагався. Уявив собі, як ми сидимо навколо непорушного лева і самі не віримо в те, що наша зверху.

— Звісно, хотілося б… Тільки як бути з моїм Грициком? Що він зараз робить?

Санькові очі на мить посмутніли.

— Те, що й усі в таких випадках. Побивається за тобою.

— Ні, тільки не це! — вихопилося в мене. — Я не хочу, щоб Грицик побивався за мною! Я хочу, щоб йому було добре! Хочу бути поруч із ним!

Санько зітхнув.

— Я тебе розумію, — сказав він. — Тобі важко розлучатися з тими, до кого прикипів душею. І їм теж нелегко. Проте життя на цьому не закінчується. Воно вічне, і складається з безлічі життів. Варто тільки сказати: «Мить, зупинися!» — і здійсниться те, що ти задумав. Як на Землі, так і на інших планетах. Ти хотів би прожити наступне життя на Язмелі, Лемзі чи ще десь?

— Не хочу, — відказав я. — Краще, ніж на Землі, немає більше ніде.

— Це правда, — згоджується Санько. — Тоді пригадай якісь моменти, які ти прожив на ній.

Я почав пригадувати. Проте окрім того, як ми були разом з Грициком, нічого кращого пригадати не міг.

— Зачекай, — прийшов на допомогу Санько. Здається, він знає навіть про те, про що я думаю. — Я чув від Барвінка, що одна з твоїх мрій — бігати по луках із Найдою?

Я уявив, як ми це робимо, і мені аж млосно стало, — така вона гарна, така весела та усміхнена!

— А як же Грицик? — завагався я. — Він що, піде з нашого життя?

— Та ні. Він може з’явитися перед вами з Найдою будь-якої миті. Наприклад, ви собі ганяєтеся за метеликами, а він вийде, скажімо, з крамниці, усміхнеться до вас і скаже: «Які ж ви гарні, Найдо й Кудлатику!». І йде собі геть. Проте вам і в голову не приходить побиватися за ним, бо ви знаєте, що живе він десь неподалік і ви можете зустрітися з ним, коли захочете. То як тобі таке?

О, це було б чудово!

Я уявив, як ми, захекані, прибігаємо до його двору, а він виходить до нас і радо усміхається… Ні, трохи не так: він виходить до нас не сам, а разом з Яринкою!

Я щасливо зітхнув і відразу спохопився. Так, це було б чудово, але ж зараз Грицик не усміхається до мене, а навпаки — побивається за мною…

— Я хочу бути поруч з ним! — вигукнув я.

Санько співчутливо кивнув головою і кілька разів поглянув на мене. Здається, він щось хотів сказати і не наважувався. Нарешті почав:

— Пам’ятаєш, як ти вирішив піти з життя слідом за Коцюбою?

— Пам’ятаю, — відказав я. — Спасибі, що не дав цього зробити.

— Нема за що. То я тоді дивився на тебе і думав: от би й мені мати такого вірного друга…

Ми довго мовчимо. І мені чомусь стало шкода Санька. Такий всемогутній, а мріє про друга. Зовсім як мала дитина.

— Ти ж так дружив з Грициком, — нагадую йому. Ніби не розумію, що він має на увазі мене.

— Ми й зараз дружимо. Але він подався на Лемзю. Тож чекаю не дочекаюся, коли він повернеться звідтіля.

— Тоді… Але ж він перед цим має там померти…

Санько дав мені легкого щигля.

— Кудлатику, затям: для