Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Грицик збентежено опустив очі. А я тільки хвостом покрутив: виявляється, гість баби Христі, як і небесний Барвінок, бачить геть усе!
— І Кудлатик у тебе просто пречудовий… — Письменник кинув на мене усміхнений погляд. — Невже він і справді подужав вовка?
Ми з Грициком одночасно кивнули головами: так воно й було.
— Запитайте будь-кого, — для певності додав Грицик.
Письменник був такий вражений, що навіть не сказав «неймовірно». Тільки кліпнув очима. Тоді відкинувся на бильце лавиці й почав трохи іншим голосом:
— Це все, звісно, чудово, але тут є трохи помилок і русизмів. От, наприклад, ти пишеш «більш гарно, більш цікаво». Нашою мовою це можна сказати одним словом — «гарніше, цікавіше».
Грицик вдячно похитав головою.
— Або ось тут, бачиш, написано «предивилися до нього». Я, щоправда, здогадався, що це мало бути «придивилися», але…
Грицик почервонів.
— Та то я… — тихо мовив він.
— Гаразд, — не дослухав його Письменник і перегорнув сторінку. — А ось тут чорним по білому написано…
І він ще кілька разів зачитував якісь неправильні, на його думку, слова, після чого бідний Грицик червонів ще дужче.
Мені це не дуже сподобалось, тому я застережно прогарчав до Письменника:
— Ви обережніше. Це ж вам не хто-небудь, а мій Грицик!
Проте Письменник не звернув на моє гарчання жодної уваги і заповзявся вичитувати далі. А ось тут ти пишеш так, а краще було б…
Мені стало шкода Грицика, і я не витримав.
— Замовкніть! — щосили гаркнув я на Письменника. — Я нікому не дам збиткуватися з мого Грицика!
А щоб Письменник повірив, що це не жарти, я прихопив зубами холошу його штанів. Гадав, що після цього він підстрибне, як ото Козулька, і почне вибачатися. Проте Письменник чогось не підстрибував.
Я підняв голову й побачив, що він теж дивиться на мене. Але не злякано, а так, ніби я прихопив не його холошу, а чиюсь іншу.
— О, виявляється, в тебе є захисник, — усміхнувся Письменник. — Він, мабуть, вважає, що я тобі погрожую?
— Та ні… — почав Грицик і зненацька цитьнув на мене. — Кудлатику, перестань! — вигукнув він.
— Зачекай, — зупинив його Письменник. — Я сам хотів би з ним побалакати.
Він присів переді мною так, що його голова опинилася на рівні з моєю, і якийсь час вдивлявся мені в очі.
— Гадаєш, я роблю зауваження твоєму другові просто так? Зовсім ні. Я хочу, аби він зрозумів, що нічого не дається без праці. Треба добряче попітніти для того, щоб усе вийшло як слід. От взяти тебе. Тобі ж не просто далася перемога над тим вовчуром?
Я щосили гупнув хвостом об землю: ого, ще й як непросто! Якби я не пройшов колись козацької науки, то ніколи б його не здолав!
— Отож, — втішено кивнув Письменник. — А тепер я хотів би порадитися з вами…
Мить, зупинися!.
Грицик летів як на крилах. Я ледве встигав за ним.
Виявляється, після перших відвідин Письменникові так сподобалися наші краї, що він надумав ближче з ними познайомитися. І для початку вирішив пройти на веслах якщо не всю Сулу, то бодай її частину.
— Колись ваша річка була порубіжжям між татарським степом і землями нашої Руси-України, — пояснив він. — От я й подумав: а чом би нам з вами тиждень-другий не подихати старовиною?! А заодно й подивитися, як змінилися ті місця.
І для цього він уже дещо зробив: придбав кілька надійних човнів, роздобув два просторих намети. Лишилося підібрати належну команду.
Команду ми почали підбирати, як тільки баба Христя поставила перед нами глибоку миску вареників. А коли в ній нічого не лишилося, команда вже була підібрана. До неї увійшло п’ятеро дужих старшокласників (причому, хоч як це дивно, Грицик запропонував Петька Макогона), а також Грицикові друзі Данько Орлюк та Васько Сливка.
— Це для того, щоб не казали, ніби ми на менших не звернули уваги, — пояснив Письменник. — А тобі, Грицю, я пропоную стати нашим літописцем. Бо пишеш ти дуже цікаво. Ну, то як, згода?
— Згода! — не задумуючись, вигукнув Грицик.
А за кілька хвилин ми з Грициком уже навперегін гнали попід парканами й тинами, аби якомога швидше повідомити членам команди про майбутню мандрівку. Куди саме треба було бігти, ми знали, адже на стадіоні вже давно бухкав м’яч. А де м’яч — там і хлопці.
Я біг за Грициком і радів, що нарешті вдалося втерти носа панні Таксистці. Адже ми, а не вона, першими розповімо про таку новину!
— Швидше, Кудлатику! — підганяв мене Грицик. Не озираючись по боках, він вихопився на дорогу. — Не затримуй…
Все сталося блискавично.
З-за рогу на великій швидкості вилетіло авто. Завищали гальма, хтось нажахано скрикнув. Ще мить…
Щосили рвонув я на Грицика і з усього розгону вдарився йому в спину. Встиг ще помітити, як він відлетів на узбіччя. А тоді все моє тіло пронизав неймовірний біль і світ поринув у небуття…
— Привіт, Кудлатику! Ну, як живеш?
Голос долинав із неймовірної далечини і водночас був зовсім поруч. І належав він Санькові. Тому Санькові, якого я добре знав ще з козацьких походів.
А от і він сам. З’явився ніби невідь-звідки. Щойно його не було, і ось він — здоровецький, усміхнений! Тільки зморшки на чолі видають, що він не так уже й мало пережив. Та ще очі. У колишнього Санька вони були якісь напружені, наче намагалися угледіти щось недосяжне для інших. А в цього Санька були очі людини, яка вже знає, чим все закінчилося. І ще над головою погойдувався ледь помітний німб. Схоже, не простою людиною був Санько в цих місцях!
Звідкілясь з’явилася копичка щойно скошеного сіна. Санько всівся на ній і з насолодою вдихнув її пахощі.
— Ну, то як живеш, Кудлатику? — повторив він.
— Та хіба я живу? — здивувався я. — Мене ж тільки-но збила машина.
Санько примружив око:
— І ти думаєш, що лежиш зараз на узбіччі непорушний і понівечений? — запитав він. — Чи не так?
— Так, — згодився я. — Втім…
— А ми ж, бач, оце сидимо поруч і розмовляємо… — Широка посмішка осяяла Санькове обличчя. — І мушу тобі сказати, що я страшенно радий цій зустрічі.
— Я теж, — щиро зізнався я. — От тільки не знаю, де я зараз перебуваю…
— На небі, Кудлатику, на небі! Ти тепер майже такий небожитель, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.
