Богдан Миколайович Бойчук - Аліпій II і його наречена, Богдан Миколайович Бойчук

7. Згідно з провіщанням ворожки Аліпій стрічає й не стрічає Наречену

У суботу ранком Явдоха послала Аліпія до містечка купити солі. Детально описала йому дорогу, щоб він якнайскоріше повернувся додому, бо на суботу завжди збиралося багато роботи. Аліпій ішов точно так, як наказувала Явдоха, та, дійшовши до крамнички з сіллю, несподівано побачив великий будинок із каменю. Будинок був тяжкий і наче втискався в землю. Простягався він по узбіччі вниз, і не видно було кінця йому.

— Що це за будинок? — спитав продавця солі.

— Це будинок регістрів. Там знайдете всіх: живих і мертвих.

Та раптом сталося щось таке несподіване, що відвернуло увагу Аліпія від солі й від усього на світі: з будинку регістрів вийшла його Наречена. Вона була одягнена в червону плюшеву сукню, яка сягала їй до п'ят. Ясне кучеряве волосся було заплетене в косу, яка коливалася на широких стегнах, коли Наречена ступала сходами вниз. Зворушений Аліпій кинув торбину з сіллю й побіг за нею.

Наречена дуже спішила й відразу звернула у вуличку направо. Заки Аліпій добіг до тієї вулички, встиг лише помітити, що Наречена зайшла в широкі двері, які стерегли два кам'яні дружинники. Вуличка була вузенька й темна, а з балконів звисала мокра білизна, яка скапувала Аліпієві на голову. Аліпій біг і ввесь час дивився на двері, куди зайшла Наречена. Тому безнастанно зударявся з прохожими, спотикався об каміння й падав долілиць. Коли нарешті добіг до брами й зайшов до крамниці, Нареченої там не було.

Стривожений Аліпій розглянувся навколо й помітив задні вузенькі двері, які були напіввідхилені, — кинувся крізь них і вибіг у садочок між будинками. Дерева тиснулися плечима до мурів, а на балкончиках вигойдувалися виноградні лози. Аліпій нервово розглядався на всі боки й на одну мить побачив, як його Наречена заходила у вузеньку арку між двома будинками. Він побіг за нею й опинився в тісній вуличці, наче у тунелі. Крізь темряву помітив за рогом плече Нареченої, яка скрутила направо.

Коли добіг до тієї вулички, побачив тільки, як фалди її сукні мигнули наліво. Аліпій кинувся туди, але не помітив уже ніяких ознак Нареченої. Добіг до кінця вулички й опинився коло криниці, обведеної навколо низьким камінним муром. До тої криниці збігалися п'ять чи шість вуличок і наче пили воду. Аліпій безнастанно розглядався на всі боки. Раптом на одній вуличці побачив косу Нареченої. Заки добіг туди, на другій вулиці блиснула її оголена литка. Та не встиг він добігти туди, як на іншому розі розтягнулася її усмішка. Це зворушило Аліпія до глибин, і він, піднісши вгору руки, побіг до неї. Та, замість усмішки Нареченої, до нього шкірився надщерблений мур.

Аліпій повернувся до криниці, присів біля цямриння й розплакався. Він нарешті усвідомив, що втратив Наречену другий раз, а всі ці останні з'яви були тільки відблисками його бажань і надій.

Коли Аліпій доплентався надвечір додому, він виглядав таким нещасливим, таким прибитим, що Явдоха, глипнувши на нього, не питалася, чому він так пізно прийшов і чому не купив солі.

— Що з тобою сталося, Алипку?

— Вибач, що не приніс тобі солі…

— Дурниця. Я зараз побіжу й куплю. Я стурбована твоїм виглядом. Що тобі притрапилося?

— Я втратив її другий раз.

— Кого?

— Наречену.

— Хіба ти таки знайшов її? — з острахом спитала Явдоха.

— Ні, не знайшов.

— Я нічого не розумію. Якщо не знайшов, то як ти міг втратити її?

— Я бачив, як вона виходила з дому регістрів. У червоній плюшевій сукні, дуже гарна…

Явдосі заболіло під серцем:

— Ну, і що?

— Вона дуже спішила, і я не міг наздогнати її.

— Як то не міг? Наше містечко дуже маленьке.

— На вулицях було багато людей, і я ввесь час наштовхувався на них.

Знаючи безрадність Аліпія, Явдоха точно уявляла картину. Вона тільки сумно похитала головою і спитала:

— А чому ти не гукнув її?

— Мені таке й на думку не спало.

— Чому?

— Я думав, що то негарно гукати жінку.

— Чому негарно? Вона, почувши