Андрій Анатолійович Кокотюха - Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха

У стовбурі липи сиділо чотири кулі.

— Слабенько, пацани, — резюмував Басмач. — Кучності немає. Рука в тебе, Стасику, ходить в різні боки…

— «Макаров» — паршива зброя…

— Дивись, юначе!

Басмач відбіг на висхідну. Ремінь автомата змією ковзнув з плеча. Смаглява рука, що стискала пістолет, піднялася паралельно землі.

Хлопці ледь встигли відскочити подалі від липи. П’ять куль, одна за одною, вп’ялися майже поряд. Басмач самозакохано зігнув руку в лікті і дмухнув у дуло, як ковбой у старих вестернах.

— Що заважає поганому танцюристу, Стасику? Не знаєш?

— Не викаблучуйся, снайпер!

— Давай ще раз!

— Слухай, ми ж, у принципі, стріляти не збираємося! Це гармидер…

— Ти думаєш, більше ніколи в житті тобі це не знадобиться, еге? Йди сюди, кажу! Стріляти будеш!

Стас став біля Басмача й націлився. Гога і Петруня вмостилися поруч на траві.

— Руку напружуєш… Зігни, розслаб… — команди лунали рвучко. — Врахуй — дерево стоїть, ворог не буде чекати, він теж стрілятиме… Цілься під обріз… Руку розслаб, кажу! Так… Вогонь!

Рука все ж таки здригнулася, і куля пішла праворуч, зрізавши тріску з краю стовбура.

— Гей, Стасе, я поставив на тебе долара! — вигукнув Петруня.

Стас стрельнув ще двічі. Цього разу вдаліше — кулі лягли недалеко одна від одної.

— Нормально. Давай ти, — кивнув Басмач Петруні.

Той знехотя підвівся і взяв пістолета.

Стріляв Петруня погано. Зброї він боявся, рука ходила ходором, у стовбур не влучила жодна із шести куль.

— Важкий випадок, — посміхнувся Басмач. — У нас, у Фергані, такі довго не жили. Або ти — або тебе. Закон такий. Я б тебе в діло не брав.

— Ага! Думаєш, мені хочеться з чуркою бабки ділити?

Посмішка сповзла з обличчя Басмача. Очі зіщулилися до тоненьких щілинок. Слово «чурка» виводило його з рівноваги. А тут його так називав кожен. Якщо не в очі, так поза очі.

Він рвучко нахилився — і автомат пурхнув йому до рук. Оглушливо голосно клацнув затвор.

— Повтори, шакал, що ти сказав!

Петруня, зробивши велетенський стрибок, відскочив назад і витягнув руку з пістолетом.

— Не рипайся, козел! З двох метрів і їжак вцілить!

Стас, який не чекав такої різкої зміни подій, безпорадно замахав руками. Гога спокійно підвівся із землі і так само спокійно, немовби робив це щодня, став між хижим дулом автомата і тупим пістолетним рильцем.

— Йди геть! — волав Басмач, але Гога легко відсторонив дуло від своїх грудей і похитав головою.

Стас на той час оговтався і, підхопивши попід руки Петруню, поволік його за дерева.

Басмач тягуче, заковиристо і люто вилаявся.

— Коран забороняє, — дозволив собі заговорити Гога.

— А пішов ти зі своїм Кораном…

Басмач так і не зрозумів, на що натякає Гога: забороняє Коран вбивати чи лаятися. Він і не прагнув вникнути — іслам та релігія взагалі його мало цікавили. Опустивши зброю, він рушив до машини. Стрільби, само собою, припинилися.

Стаса й Петруню довелося чекати хвилин п’ятнадцять.

Назад їхали мовчки. І тільки коли висадили в місті Басмача, Стас сердито сказав:

— Могли б постріляти один одного запросто! Це нам потрібно?

— Хай чурбан не виступає! — огризнувся Петруня.

— Ти хворий, еге? Для нього вбити людину — як помочитися! Не заводься з ним, це для твоєї ж користі! Тебе, Гого, теж стосується!

Гога стенув плечима.

— Ага, знайшов кого попереджувати! Цей Басмач буде думати, що його тут хтось боїться! На голову залізе!

— Не встигне! Діло зробимо, бабки поділимо — і в різні боки! Коротше, Петруню, моя справа попередити!

— Я думав, тебе вже немає в місті!

— Чого такий кислий, Степановичу? Ось він я, тута, живий і здоровий!

— Краще б тебе тут не було, Гено, чесне слово! Знову з машиною?

— Тобі гаража шкода?

Степанович два роки тому потрапив у аварію. Його вигрібали з-під зім’ятої в гармошку «Волги» довго й обережно, буквально по частинах, потім у лікарні так же довго й обережно збирали докупи. Ніхто не сподівався, що він буде жити, але Степановичу пощастило. Ліва нога не діяла, вказівний палець на лівій руці ампутували, два ребра замінили на протези, зір упав одразу через травму хребта, але тридцятирічний хлопець залишився живим.

Дружина, забравши семирічну доньку, пішла від нього, тільки-но побачила результати праці хірургів. Та не це було трагедією для Степановича.

Йому сказали, що він ніколи не сяде за кермо. А він був помішаний на машинах. Сам він, сміючись, розповідав, що народився на задньому сидінні старого «Москвича», на якому його матір везли в сусіднє село до лікаря, і пристрасть до машин закладена йому в гени.

Шевель часто користувався його гаражем, що стояв тепер порожнім: переховував крадені машини, перефарбовував їх, робив різний дрібний ремонт… Степанович діставав за це проценти і не заперечував: — Мені ж тебе шкода, Генко! Влипнеш рано чи пізно в історію…

— Давно вже я вляпався в цю історію, Степановичу! Відчини краще гараж!

Степанович розчахнув двері гаража, і Шевель загнав туди кавового кольору «шістку». Він викрав цю машину годину тому.

— Вибач, Степановичу, поспішаю, чесно, поспішаю! Будь другом, поміняй номери. О’кей?

Степанович сухо кивнув і поляскав машину по капоту.

— Гарна тачка… Тільки в поганих руках, гм, була… Не доглядав її хазяїн, — він зітхнув. — Може, ти й правильно зробив… Навіщо такому машина? От тільки тобі така навіщо? Чув, Гено?

Шевель буркнув щось у відповідь. Він полював саме на таку машину півдня. Для справи потрібна. Згорить — не шкода…

Шевель зупинив машину біля посадки і запитав:

— Скільки?

— П’ятдесят три хвилини! — повідомив Стас. — Від перехрестя — вісімнадцять.

— Це — ваш час. Твій і Петруні. Аварія на шосе — сигнал для вас. На перехресті вони будуть за десять-п’ятнадцять хвилин після аварії. Розтелепають шо до чого — ще хвилини три-чотири. Отже, якщо ви будете дуже уважними, через тридцять п’ять — сорок хвилин після аварії потрібна машина повз вас не пройде непоміченою.

— А ти певен, що не помилився в часі?

— Певен! Час — наш спільник. Успіх операції більш реальний, якщо ми розрахуємо наші дії по хвилинах і будемо цього графіка триматися. Звісно, слід зробити поправку. Плюс-мінус п’ять хвилин — помилки не буде.

— Раз ти так кажеш, то мусиш точно знати, коли вони завантажаться грошима і вирушать у дорогу. Точно до хвилини…

— Саме так і буде! Звичайно, абсолютна точність неможлива… Я вже казав про поправку. Плюс-мінус…

— Звідки ти будеш це знати? — поставлене руба питання перервало Шевеля.

— Нехай тебе це не хвилює, братан, — сухо відповів Шевель.

Стас хотів щось сказати, але раптово передумав, стенув