Андрій Анатолійович Кокотюха - Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха

— От і добре! Я знала, що ти зрозумієш!

Батько загинув, коли Гозі було три роки. Він ішов через переїзд і потрапив під поїзд.

Він міцно пив. І в той день був п’яний, як чопок…

Побачивши вираз обличчя дружини, Василь зрозумів: щось сталося. Жінка не дочекалася розпитувань чоловіка.

— Нас зносять, — заявила вона.

Василь жив з нею шлюбом вже два роки. Скандалила вона постійно, з будь-якого приводу, а оскільки від природи була фантастично невезучою, приводів для сварок не бракувало. Залежно від значимості приводу істерики були різного ступеня тяжкості. Його дружині могли відтоптати ногу в черзі, її могли оббризкати грязюкою машини на вулиці, а іноді в неї витягали гроші. В останньому випадку на Василя обрушувалося справжнє цунамі.

Але сьогодні вона не струшувала будинок істеричними зойками. Вона була настільки пригнічена, що навіть балакати нормально не могла.

І до Василя одразу ж дійшло, що сталося щось значно неприємніше і жахливіше за зникнення червінця з кишені пальта.

— Кого і куди зносять? — запитав обережно.

— Нас. Плотникових. Савчуків. Усіх. Будинок наш зносять.

— А… Слухай, а куди цеє… Ну, нас… Мешканців, я маю на увазі…

— Звідки я знаю?

Вона дивилася на нього так, неначе від його подальших дій залежить все, абсолютно все.

— Навіщо його зносити? Підремонтувати… Живемо ж…

— Він за царя Гороха будувався. Нема чого вже ремонтувати. Згідно з планом реконструкції району, тут, на місці цього будинку, буде новий. Шістнадцятиповерховий. Років через п’ять.

— Коли нас виселяють?

— Можуть завтра. Можуть через тиждень. Питання все одно вирішене.

Василь прихилився до стіни і витер долонею змоклу потилицю.

— Васю, — несподівано лагідно запитала дружина, — коли тобі обіцяють квартиру?

Блідість з її обличчя поступово зникала під натиском рожевих тонів. Це не віщувало нічого доброго.

— Не знаю, — сказав обережно. — Начальник запевняє, через рік будинок здадуть. Десять квартир нам обіцяють… Раз таке діло, я з ним побалакаю, може, общага…

— Общага… — Її обличчя зробилося червоногарячим. — Общага… Ти що обіцяв, ліміта паршива? Га? — І тут вона зірвалася на крик, рвонулася до нього і схопила за комір форменої сорочки: — Чому тобі, козлу, твоя драна ментура хату не дає?! Я поперлася за тобою, як дура! Губу розкатала, як же, у великому місті жити буду, гаразд, рік-два в паршивій комуналці з лімітною пропискою, зате потім — квартира своя, чоловік-міліціонер з офігенною платнею, діти на всьому готовому! Та я взагалі працювати не буду, буду дома сидіти, дітей, блін, виховувати! На! — вона спритно скрутила дулю і з силою тицьнула йому в носа. — Була конура в смердючій комуналці — і ту ламають! А нас всіх — знову в конуру, знову, знову!

Вона замолотила кулаками по його грудях. Василь насилу спіймав її руки своїми, міцно стиснув їх. Дружина — дівка, якій всього лише двадцять, котра миттєво поклала око на односельця, який служив після армії в ДАІ і жив у місті, де немає запльованого соняхом клубу, п’яного кіномеханіка, який постійно показує фільм з кінця, шиплячого магнітофона, ферми, що потопає в багнюці, змішаній з гноєм, хмільного й квапливого кохання по різних кутках, дивилася зараз на нього з ненавистю. Василь відштовхнув її так, що вона полетіла по кривій в інший кінець кімнати і гепнулася на канапу. Занурившись обличчям у старе покривало, вона заплакала.

Василь сів поруч. Він не вмів заспокоювати жінок.

— Я їду додому, — сказала вона крізь сльози.

— Спробуй тільки, — беззлобно буркнув він.

— І спробую! Досить, тебе вже наслухалася!

— Не пропадемо. У нас будуть гроші, — Василь не збирався зараз цього говорити, подумав — і додав упевнено: — 3 грішми ще ніхто не пропадав!

— Де ти їх візьмеш? Платня тиждень тому була…

Василь посміхнувся.

— Премію отримаю… За відмінну працю…

— Люди надійні? — спитав Олег, тільки-но Шевель сів до нього в машину.

Вони домовилися зустрітись на нейтральній території. З цього приводу Шевель навіть згадав знамените: «Конспірація, конспірація і ще раз конспірація!»

— Непогані… Навіть даішник справжній…

— Де ти його відкопав? Обережніше треба, Гено…

— Спокуха, братан! Мій бізнес — машини, а це означає, що в мене мусять бути свої люди в державтоінспекції. Хлопець не підведе. Після армії йому або рідний колгосп світив, або праця в ДАІ. Прописка, правда, лімітна, але квартиру обіцяють в найближчому обозримому майбутньому. Люди звідти тікають, Олежко. І взагалі з ментури люди тікають…

— Ніяк усі не втечуть, — буркнув Олег. — Дивись, Генко, на твою відповідальність…

— Гаразд, на мою… Зброю привіз?

— На задньому сидінні сумка. Як домовилися — автомат і два «Макарови». З набоями складніше… Два магазини та по дві обойми. Все що зміг, так що ощадьте…

— Вистачить. До стрілянини, думаю, не дійде. Зброю діставав через надійні канали? Ніхто підозрами не перейметься?

— Гарантую! Тепер ось що… За грошима приїдуть через п’ять днів. За два дні до того я скажу батькові, що їду у справах до Києва. Насправді ж я знайшов непогану квартирку в будинку навпроти. Звідти чудово видно наш під’їзд. Кур’єрів я вичислю одразу.

— А як ми будемо зв’язуватися один з одним?

— Щось придумаємо. Час є.

Вони заїхали далеко в ліс, на невеличку затишну галявину. Басмач кинув на траву сумку зі зброєю, роззирнувся.

— Непогане місце для тиру, — зауважив Стас.

— Так, — погодився Басмач. — Не будемо даремно час витрачати.

Він не приховував свого падкого бажання постріляти.

— Чому сидимо, мужики? — крикнув Стас Гозі й Петруні, які не квапилися вилазити з машини на свіже повітря. — Кінцева! Витряхуйтесь!

Гога мовчки вийняв своє тіло із салону, з хрускотом потягнувся і запитально глянув на Басмача.

— Покажи цяцьку, — кожне прохання Басмача звучало як наказ.

Гога спокійно задер футболку і витяг з-за пояса чудово вичищений наган. Басмач підкинув його на руці, прицілився напереваги, поцокав язиком.

— Вєщь! Де взяв?

— Знайшов, — коротко відповів Гога.

— Ну-ну…

Басмач перевірив барабан — всі шість набоїв акуратно сиділи у гніздах.

— Тобі, я бачу, не тільки розмовляти ліньки… Запасні маслюки є?

Гога кивнув, забрав у Басмача револьвер і вийшов на середину галявини. З цього місця до великої, розлогої липи було близько п’ятдесяти метрів.

Басмач тицьнув Петруні «Макарова», сам видобув із сумки автомата, хвацько клацнувши, під’єднав магазин і взяв зброю на ремінь.

Стас вже стояв біля Гоги. Обидва цілилися у стовбур липи.

— Стріляємо по моїй команді! — звелів Басмач. — Раз… Два… Вогонь!

Перші два постріли злилися в один, потім заляскотіли врізнобій. Кожен зробив по три постріли — економили набої. Скінчивши стріляти, Гога сховав нагана за пояс і неквапно рушив до мішені. Стас та