Андрій Анатолійович Кокотюха - Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха

раніше застерігав Шаха, але далі усних попереджень не наважувався: нелегальне становище…

Сьогодні він вирішив нарешті вдатися до рішучих дій. Скоро в нього будуть гроші, тоді його ніщо тут не втримає.

Він запхнув руки в кишені куртки і впевнено закрокував вулицею. Дійшов до її кінця, збочив направо, через двісті метрів — знову праворуч. Між будинками він орієнтувався впевнено.

Була вже восьма вечора. Звичайно в цей час Шах з компанією кучкуються в дитячому садку, п’ють і теревенять до дев’ятої, а потім валять на дискотеку.

Вони й сьогодні сиділи тут! Голос Шаха було чутно далеко за межами дитсадка. Вся компанія гуртувалася в альтанці.

Басмач став, широко розставивши ноги, і голосно сказав:

— Альо, дітвора! Кінчай базар, од вас дуже багато галасу!

— Це хто там такий крутий? Голос знайомий… — почулося у відповідь. — По-моєму, мужики, монголо-татари знову воювати зібралися!

— Чурок багато розвелося! — вигукнув Шах. — Вже й похєзати ніде — кругом чурбани! Якого хріна тобі треба?

— Вийди, Шах! Побалакати треба!

— Нема про що нам з тобою балакати! Зрозумів? Вали звідси! Чурка!

Його підтримав дружний регіт. Басмача вже знали всі, побоювалися його також всі, й не кожен міг поперти на нього навіть по п’яні.

Басмач скреготнув зубами.

— Топай сюди, я сказав! Або я тебе за вуха витягну!

Регіт ущух. Це було вже серйозно.

— Ти мені заважаєш відпочивати! — Шах відштовхнув когось, хто намагався його стримати, і вийшов з альтанки. Він ще тримався на ногах, але бравада свідчила, що випив він вже достатньо. — Чого тобі?

— Дай Нінці спокій. Баба — моя. Це — останнє попередження.

Басмач не підвищував голосу, від цього ставало моторошно.

— Яку Нінку? Котра з тобою, брудним, спить? Вашого, чурбанського, тут нічого нема, ясно? Дівки теж наші! Вона дістала те, що заслужила, і ще отримає! Зрозумів?

Басмач витяг руки з кишень. Правиця стискала ножа.

— Я сказав — останнє попередження.

— А я ось доповім куди треба, що такий-то небезпечний злочинець на людей з ножем кидається! Ти — небезпечна для суспільства худоба. Басмач!

Басмач зробив крок до нього.

Шах махнув рукою — і перед носом Басмача замигтіли нунчаки: він вправлявся з ними досить вправно.

— Оп-ля! Іди, іди сюди, чурка, падло, лайно собаче! Іди сюди!

Басмач спробував ухилитися, але міцний удар по голові змусив його зойкнути і відступити. Він торкнувся забитого місця. Пальці відчули кров.

— Одержав! — радісно загорлав Шах, наступаючи на супротивника.

Всі бачили, як Басмач присів, тримаючись рукою за розбитого лоба.

А потім рвонувся вперед і смикнув Шаха за ноги.

Шах утратив рівновагу, замахав руками і мішком гепнувся на землю. Басмач уже стояв над ним і молотив його ногами. Ніхто не втручався: собі дорожче. Басмач лютий — ризик надто великий.

Коли Шах перестав смикатись і хрипіти, Басмач опустив гострі коліна йому на груди і тицьнув лезо ножа до горла.

— Ти все зрозумів? — у такі хвилини акцент був дуже відчутний. — Не чую!

— Йди… до дідька, — вичавив із себе Шах.

— Це тобі на згадку! — лезо, гостре, як новенька бритва, обпекло йому щоку. — Наступного разу я тобі вуха відріжу!

Басмач вийняв з руки Шаха непотрібні вже нунчаки, легко перерізав мотузок, що з’єднував їх, — і страхітлива зброя перетворилася на два непотрібних дерев’яних цурпалки.

— Хочеш їх зжерти? — запитав він, підносячи те, що було нунчаками, до губів переможеного супротивника. Не дочекавшись відповіді, пожбурив цурпалки в кущі і підвівся. — Гаразд. Тобі досить на сьогодні. Пока. Бажаю міцного здоров’я.

Сховавши ножа, Басмач повернувся і неквапно подався геть…

Приятелі допомогли Шахові підвестися.

— Стояли, суки, дивилися. — процідив він крізь зуби, обтрушуючи джинси. — Сподобалося?

— Він пістолета з собою носить, — відповів високий хлопець з перебитим носом. — І взагалі, Шах, ну його, цього чурбана! Все могло скінчитися гірше…

— Добре, поговоримо ще… Валимо звідси! А з Нінкою я розберуся… Цей козел у розшуку, не вічно ж йому тут сидіти…

…Угледівши кров на лобі Басмача, Нінка скрикнула. Він не пояснив їй нічого, дозволив промити рану і замазати йодом, а потім спитав:

— Пожерти є щось?

Бас Федора Павловича було чути вже на третьому поверсі. Гозі розхотілося йти додому, але він пересилив себе і встромив ключа у замкову шпарину.

Бас стихнув, тільки-но Гога опинився у квартирі. Не маючи жодного бажання вітатися з Федором Павловичем, він одразу пройшов до кімнати й увімкнув телевізор.

Федір Павлович з’явився за хвилину, загородив собою екран і простягнув руку:

— Здрастуй, Георгію!

Гога не помічав його руки.

— Привітайся, — у дверях стояла мати.

Гога зиркнув на неї. Щось в її очах змусило його злегка потиснути простягнуту руку.

— Як твої справи? Працюєш?

Гога кивнув і показав великого пальця.

— Червень закінчується. Поступив би до інституту або технікуму, — Федір Павлович сів поруч і ляснув Гогу по коліні. — Хлопець ти не дурний, пляшки й без тебе є кому приймати. Мати хоче, щоб ти вчився. Освічені люди можуть робити гарні гроші.

Гога лише якісь дві години тому дістав можливість здобути півмільйона без диплома про вишу освіту, тому нічого, крім посмішки, слова Федора Павловича в нього не викликали.

— Либишся? Ну-ну… Коли-небудь ти порозумнішаєш, Георгію… Слухай, що в тебе за манера така — мовчиш, коли з тобою розмовляють? Ти, мабуть, хворий…

Поставивши діагноз, Федір Павлович підвівся.

— Подумай над моїми словами, Георгію. Я сподіваюся, ти приймеш правильне рішення… проведи мене, Людо, — кинув він матері і вийшов.

Мати повернулася через десять хвилин.

— Ну, чому ти так з ним? — стиха запитала.

— Я просив, — намагаючись не дивитися на неї, відповів Гога.

— Просив він… Просив… А мені що робити? Він ще не старий… Удівець… Чому ти весь час про щось мене просиш? Я теж можу попросити.

Гога все ж таки подивився на матір. Гарна. Як на її вік — виглядає непогано. Бачив він баб, які почали перетворюватися в створіння, позбавлені ознак форми й статі, вже через рік після одруження і яким уже в тридцять додавали зайвий десяток. Раптом він спіймав себе на тому, що вперше в житті дивиться на матір як на вродливу, зрілу сорокарічну жінку, і йому стало соромно.

Мати присіла поруч, обережно погладила його по руці.

— Не треба, Гошику, добре? Він… любить мене… Ти зрозумієш колись… Одному недобре… Ми переїдемо до нього, в нього гарна квартира… Заробляє він пристойно…

Гроші. Знову гроші. Гога уявив, як вистрибують з орбіт очі в Федора Павловича, коли він, Гога, без вищої освіти вивалить перед ними на стіл купу грошей, — і на його обличчі заграла посмішка.

Мати сприйняла