Марчін Швьонтковський - Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський

бо якщо ми поховаємо половину, то половину Бог не прийме... І він наказав спалити хату. І я подумав, якщо він вже так лежить, то чому має лежати марно...

– І ти побудував діло на останках свого брата. – Шенк похитав головою, знімаючи рукавички. Власне, йому було байдуже. – Що-небудь ще, пов'язане з Ковпаком, ти бачив? Якесь чаклунство, відьомство, закляття? Людей?

Селянин похитав головою.

Шенк кивнув на одного з солдатів.

– Нехай цей дурень покаже вам свою хатину, обшукайте її, а потім розпитайте інших, чи не бачили вони чогось цікавого. А ти не спускай з нього очей, – додав він, звертаючись до іншого.

Під час розмови Сойка прислухався до розмови і з цікавістю зазирав до хатини. Коли солдати і Кай пішли, він запитав

– Шенк, а як він властиве помер?

Молодий найманець замислився.

– А чорт його знає. Розрізана навпіл людина стікає кров'ю, а він.

– ...кров'ю не стік, – закінчив Сойка. – То що, від голоду?

– А, може, висратися не міг?

– Більше схоже на те, що у нього зупинилася кров в жилах.

– Але ж рідини проходять через бар'єр.

– Холера, дійсно. Ну, тоді не знаю. Але це, мабуть, була жахлива смерть, настільки, що мені шкода цього селюка.

Шенк знизав плечима. Доля селян була йому насправді абсолютно байдужа, тим більше, що завдяки Вільгельму Гессенському він помітно піднявся в соціальній ієрархії. Найманець оглянув галявину і звернув увагу на маленьку річку, що протікала по інший бік дороги.

– Піду віділлю, – кинув він Сойці і попрямував у той бік.

Річка була невеликою, але вона явно час від часу розливалася, оскільки стежка на її узбіччі виявилася набагато мокрішою, місцями багнистою. Найманець переходив більш вологі ділянки обережно, щоб не виваляти чоботи в грязюці, і рефлекторно оминав сліди кількох підкованих коней. Нарешті він опинився біля річки, на самісінькому краю Міхура.

"Хами нічого не знають", – подумав він, мочачись у воду і дивлячись, як течія забирає жовтувату рідину вглиб чарівної бульбашки. Він вирішив, що вони прийшли сюди даремно і що він більше нічого не заплатить бабі, бо ж нічого не дізнався. І тут його з голови до п'ят пронизав дрож.

Він щойно обійшов сліди підкованих коней. На дорозі, яка вела тільки до Ковпака.

Шенк розвернувся так швидко, що обмочив себе. Клянучи все на світі, він сховав свій член і припав до землі, де помітив відбиті підкови. Були. Він уважно подивився на багнюку на кордоні з краєм бар'єру, що здіймався над ним до небес. На мить найманцеві здалося, що він втрачає здоровий глузд: стежка явно вела з середини. На іншому боці він побачив сліди тих самих підків, залишки кінського тропу, що починався там і продовжувався тут.

Шенка охопило хвилювання, змішане з холодною люттю. Кількома швидкими кроками він повернувся до селянина, якого охороняв гессенський мушкетер, і з розгону бахнув йому по пиці, аж затріщало.

– Так нічого цікавого не побачив, клята голото? – прошипів він, а потім схопив хама за волосся і силоміць потягнув в бік слідів. Кинув ним у багнюку. – А ці сліди, біля твоєї сраної халупи, по-твоєму, нічого цікавого? Чиї це сліди, виродку?

– Пане! – заволав селюк. – Я нічого не знаю! Клянуся!

Шенк уже хотів намацати в кишені золоту монету, але чиста злість у поєднанні з відразою до нижчих станів взяла гору. До того ж, народні методи часто виявлялися ефективнішими. Він пнув хама ногою під ребра і кивнув своїм підлеглим. Ті розклали селюка в багнюці і стали йому на руки.

– Пальці в курок, – скомандував найманець.

Один з гессенських солдатів спокійно почав викручувати кремінь замка свого пістолета. Селянин спостерігав за цим з переляканими очима, щось бурмочучи собі під ніс. Він зрозумів, що відбувається, лише коли солдат опустився на коліна і вклав його вказівний палець у залізні лещата механізму.

– Будеш говорити? – запитав гессенець.

– Пааане! Але я...

Солдат докрутив гвинт. Почувся моторошний хрускіт роздробленої кістки і скиглення селянина. Катований смикнувся так, що Шенк і другий солдат ледве втрималися на його руках. Сойка байдуже спостерігав збоку. Кат викрутив закривавлений болт з пальця селянина і, не звертаючи уваги на панічні рухи руки, що намагалася уникнути подальших тортур, спокійно вставив у механізм ще один палець.

– Ну то що? Чиї це сліди?

Божевільний погляд селянина пробігся по обличчях солдатів, він забулькотів, мов індик, якого ріжуть. Гессенець ще сильніше прикрутив гвинт. Цього разу смикання було слабшим, і з очей Кая полилися сльози. Він почав ридати.

Коли третій палець був вставлений в механізм, він нарешті застогнав:

– Я скажу, я скажу! Змилосердьтеся!

Йому дозволили сісти. Брудний, весь в соплях Кай зіщулився, притискаючи побиту руку до тіла.

– Ну що? Кажи, а то ми вже втрачаємо терпіння.

Селюк подивився на землю.

– Це... ті, що зсередини, – нарешті вимовив він. – Лицарі.

– Говори конкретніше, хамло, – сказав Сойка. – Які лицарі, скільки їх було, куди вони їхали і чому ти не сказав нам про них одразу?

– Я не знаю, які саме, їхні, що я, гербовий пан, щоб розрізняти? Цього разу троє.

– Цього разу? То вони і раніше тут їздили?

– Так, проїжджали.

– Скільки?

– По-різному, іноді один, іноді і з дюжини хлопа. Іноді на конях, іноді пішки.

– Як вони виглядали?

– Як вони виглядали? Як пани, всі при зброї, іноді в обладунках. Ми не лізли до них, а вони до нас.

– То чого ж та дурна баба, – Шенк махнув рукою в бік решти хат, – потягла нас сюди, до якогось Болека, коли ми могли б зробити це одразу?

Селянин промовчав. Найманець кивнув, вояки потягнулися за рукою Кая, але вона не знадобилася.

– Добре, добре, тільки не кривдьте! Вони заплатили! Щоб ми нікому не казали.

– То ти, хуй ломаний, спочатку на кістках брата нажився, потім на грошах тих лицарів, а тепер ще й жінку прислав за нашою винагородою? За таку ділову хватку я мав би втопити тебе в цій баюрі.

– Ні, пане, помилуйте!

– Чим вони платили? Покажи мені!

Кай повів їх до своєї халупи, де, зважаючи на зростаючу зговірливість