Марчін Швьонтковський - Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський

селянських підводах. Шенк все ще мав свою розкішну кобилу, здобуту у домініканців, яку він назвав досить претензійно – Буря. Він не прив'язувався до тварин, але гніда кобила зі стрілкою зробилася йому приятелькою. Під час прогулянок він часто гладив її по гриві та плескав по шиї.

Бабу – її звали Інга – вони посадили на віслюка, що, втім, не надто їх сповільнювало. Було ще рано, поспішати було нікуди, тому вони їхали тихенько, тим більше, що погода була сприятлива. Дорога пролягала мальовничою місцевістю, повною оброблених полів, де кипіли останні осінні роботи. У теплому жовтневому сонці бабине літо сяяло і осідало на гривах коней. Де-не-де купки дерев були всипані різнокольоровим листям, доповнюючи ідилічний пейзаж центральної Німеччини. І тільки сріблясто-блакитна гладь Ковпака, що постійно виблискувала на сонці, псувала цей прекрасний краєвид.

Несподівано, після години їзди, вони в'їхали в ліс. Ковпак зник, заховавшись за деревами, і Шенк деякий час насолоджувався природою, хоча сам він був далекий від поезії. Зрештою, він не міг встояти перед шелестом падаючого листя, запахом сирих буків і потріскуванням жолудів під кінськими копитами.

– Занадто спокійно. Сьогодні щось має статися, – вирвав його із задуми голос Сойки Лоренца.

Молодий найманець на це нічого не сказав.

Коли вони в'їхали в село Інґі, минув полудень. Виявилося, що вона повела їх бічною дорогою, не такою популярною і швидшою, через ліс, бо головна дорога була – як на цю пору року і годину – неприродно переповнена. Місцеві селяни тягнулися по ній, на возах і пішки, витоптуючи суху, ще не розмоклу від осінніх дощів землю. Як з'ясувалося, всі вони йшли до хати Болека.

Розташоване на чималій галявині, село було фактично розділене навпіл обрисами Ковпака. Дві хати стояли з одного боку, а ззовні – п'ять, у тому числі перегороджений срібним шлагбаумом будинок нещасного, перед яким, на сосновому пні, стояв селянин, одягнений в ошатну свитину і солдатську шапку, добуту, скоріш за все, десь у мародерському поході.

– Люди, люди, люди! – закричав він на все горло. – Лише раз у житті випадає така нагода! Єдиний чоловік, розполовинений чарівною стіною! Бідолашний Болько душу віддав вам на радість, тож не жидьтеся, по фенігу з людини! Таке буває лише раз у житті! Не штовхайтеся, єдиний розполовинений чоловік! Бабам з дітьми дешевше! Запрошуємо, запрошуємо!

Під'їхавши ближче, вони побачили, що між десятком селян, які юрмилися перед хатиною, стоїть молодий хлопець, мабуть, син самозваного імпресаріо, і збирає плату за вхід. Час від часу збуджені люди, що входили, стикалися у дверях з досить розчарованими людьми, що виходили.

– Що це за хам? – запитав Сойка в Інґі, прориваючись крізь гамір і вказуючи на селянина на пні.

– А це Кай, мій шуряк, брат Болека. Він таким став зовсім недавно, як гроші винюхав, бо він, пане, за гріш і покусати може і як собака загавкає... Мене до вас за винагородою послав...

– Гаразд, це вже нецікаво, – безцеремонно перебив її Сойка.

Він пильним поглядом обвів натовп і одразу ж відмовився від спроб пробитися через нього по-хорошому. Він вихопив з кобури пістоль і вистрілив у повітря. Сухий тріск прокотився галявиною, зігнавши птахів з дерев. Селяни одразу замовкли і, як по команді, повернулися, зосередивши всю свою увагу на найманцях.

– Так, геть звідси! – крикнув Сойка, розмахуючи пістолетом, дуло якого ще димилося. – Бо конями потягну!

Повторювати не було потреби. Хлопець і гроші зникли, як золотий сон, а компанія похмуро подивилася один на одного і вийшла з хатини, розійшовшись у різні боки. Шенк гострим поглядом заспокоїв тих, хто бурмотів собі під ніс. Цього виявилося достатньо, щоб хамидли втупили очні яблука в пальці ніг.

Найманці зіскочили з коней і підійшли до чоловіка, якого баба назвала Каєм. Він єдиний залишився біля дверей хатини, схрестивши руки на грудях.

– Що ж, панове, якщо хочете побачити диво, то мусите заплатити! – нахабно вигукнув він.

У відповідь Шенк швидким рухом вибив сосновий пеньок з-під ніг чоловіка. Селянин оглушливо закричав, полетів на землю і вдарився головою об лавку, що стояла під хатою. Молодий найманець підійшов до нього, схопив його за покритий пилом комір і підняв на ноги. Пацан з грошима випарувався, наче золотий сон. Хам потер кісточками пальців шишку. Великі вуса невпинно ворушилися в ритмі беззвучних прокльонів.

– Ну, курва, і справді, – люто кинув він. – Не дадуть вельможні простому селянинові заробити! Відчепися від мене, я не хочу мати з цим нічого спільного.

– Заткнися, падлюка, – змусив його замовкнути Лоренц, а потім дав вказівки солдатам: – Слідкуйте за ним.

Шенк, не удостоївши крикуна хоча б поглядом, разом з Сойкою увійшов до хатини. Через деякий час їхні очі звикли до напівтемряви, що панувала всередині, злегка освітлюваної сяйвом бар'єру, що проходив через самий центр кімнати. Він розрізав навпіл стіни, дах, меблі – і господаря, чий скелет лежав на лавці на прогнилому солом'яному матраці, і від нього так смерділо, що тільки навстіж відчинені вікна могли врятувати ситуацію. Від лавки до східного вікна тягнувся безперервний потік великих рудих мурах, які, очевидно, все ще харчувалися рештками мерця. Шенк підійшов ближче і, скривившись від огиди, подивився крізь сріблясту стіну. З іншого боку розрізаний упоперек труп розкладався набагато повільніше, позбавлений природного очищувача у вигляді комах. Він нагадував безформну масу. Найманець знав, що труп у такому стані смердить так, що ніхто не витримає з ним в одному приміщенні – але крізь бар'єр нічого не відчував. Він надів рукавичку і спробував підняти кістку, яка частково застрягла в Ковпакові. Як він і очікував, вона не зрушила з місця. Він вже був знайомий з цим явищем по зрізаним деревам, гілкам та іншим предметам, які застрягали в магічній стінці на амінь. Шенк ще раз уважно роззирнувся навколо, обмінявся багатозначним поглядом з Сойкою, і вони вийшли з хатини.

– А тобі не спадало на думку, виродку, – звернувся він до селянина, якого тримали двоє гессенців, – що твого брата треба було б поховати?

– Ну, пане, спадало, але... Спочатку, коли з'явився Риб'ячий Міхур, ми всі з переляку втекли. А коли повернулися, то Болько вже так смердів, що і в хату не можна було зайти... А потім його почали їсти мурахи. А потім, коли ми покликали пастора, отець сказав, що ми не можемо їх поховати,