Юлія Ройс - Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс

- Глава 5 -

Минуло п'ять місяців

Ярослава

– Ти чого так трясешся? Наче готувалася до цієї зустрічі, – хмуриться мій директор і за сумісництвом дуже хороший друг – Артур. 

– Готувалася, але все одно страшно, – зітхаю. 

– Не варто себе накручувати. Я поряд, – Артур мені підморгує і перелаштовує автівку в інший ряд. 

Я ж накриваю долонею живіт і відчуваю поштовх свого сина. Схоже, він теж таким чином хоче мене підтримати. Тільки не здогадується навіть, що їду я на зустріч з його батьком…

Якщо перемотати час назад, то дуже багато всього відбулося за ці місяці. Розпочну з того, що, повернувшись додому, розповіла батькам приголомшливу новину. Звісно ж, вони були шоковані. Тато навіть поривався знайти цього мерзотника, що залишив мене вагітною, але я сказала, що не варто цього робити, тому що у нього скоро весілля. Звісно ж, імені не видала, повністю викресливши Мирона зі свого життя. 

Кілька днів я була вдома, але сидіти в чотирьох стінах не звикла, тому попросила тата про допомогу. У нього своя невеличка нотаріальна контора, от і знайомих доволі багато. 

Тато познайомив мене з Артуром, і якось так склалося, що ми дуже швидко знайшли спільну мову. Артур – єдиний син дуже багатого підприємця. Він займає пост глави величезної компанії, а найголовніше те, що центральний офіс знаходиться за кордоном, куди я і полетіла, як тільки мене затвердили в штат. 

Усе було чудово, я працювала і насолоджувалася вагітністю. До одного дня. Коли Артур сказав, що ми відкриваємо філію в Україні, у мене мало серце не зупинилося. Та найгірше чекало далі. Артур збирався підписати контракт про співпрацю з Романюком Мироном, і коли я почула це ім'я, мало свідомість не втратила. Довелося все розповісти Артуру. Він вислухав і пообіцяв, що захистить, якщо Мирон заявить свої права на сина. 

Я дико хвилювалася перед перельотом і не менш дико хвилююся зараз. Ми їдемо в ресторан, де має відбутися зустріч, а у мене відчуття, наче мене везуть на каторгу якусь. 

– Може, ти сам поїдеш на зустріч? – питаю обережно. – Щось я погано себе почуваю. 

– Ясю, своїм страхам треба дивитися в очі, – відповідає Артур. – До того ж ти моя помічниця. Ну куди ж я без тебе? 

Я це розумію. І зовсім не хочу підставляти Артура. Він дуже хороший. Прекрасна людина. Інколи мені здається, що це сама доля подарувала мені його як компенсацію після Мирона. 

Артур для мене найкращий у світі бос та друг. Між нами немає романтичних стосунків і точно не буде. Я більше не хочу закохуватися, а Артур зовсім недавно розійшовся з дівчиною, котра обрала більш перспективного багатія. Хоча, як на мене, Артур і так дуже багатий та перспективний. 

– І так, Ясю, глибоко вдихни та видихни, – говорить Артур, коли автомобіль зупиняється біля ресторану. – Все буде добре. Віриш мені? 

– Вірю, – киваю. 

Артур нахиляється до мене і накриває долонею живіт. Він робить це так просто і легко, наче там його дитина. Насправді Артур знає, що стане хресним татом мого синочка. Мабуть, саме тому він так тепло до нього ставиться. І розмовляє з ним. 

– Ти там підтримуй маму, чемпіоне, а то вона щось зовсім розклеїлась, – заявляє. Син на це штовхається, а ми одночасно усміхаємось. 

– Моя школа! – хмикає чоловік. – Ну що, ти готова? 

– Готова, – кажу. – Ходімо, поки я свідомість не втратила. 

Артур сміється і забирає з заднього сидіння папку з документами. Він першим залишає салон, а потім відкриває двері для мене і руку подає. 

Артур – високий блондин з блакитними очима та голлівудською усмішкою. Інколи мені здається, що у ньому поєдналося все найкраще, що може бути. Розум, краса, доброта.

Ну справді – ідеальний чоловік. 

Ми йдемо до входу, Артур першим, а я за ним. Поки що Мирона не бачу, але шкірою відчуваю, що він десь тут. Я знаю, що він ще не одружився з Євою. На щастя, Оксана досі працює в його компанії та доповідає мені останні новини. 

Причина, чому весілля постійно відкладають мені не відома, але маю визнати, що мені приємно від цього. Отже, не змогла викинути Мирона з голови та з серця, як би не старалася. 

Коли Артур зупиняється, я як та мишка продовжую стояти за його спиною. Розумію, що це не допоможе, але хоча б секунду ще передихну. 

– Доброго дня! – говорить Артур. – Я радий познайомитися з вами особисто, Мироне!

– Доброго дня! – чую такий знайомий голос, котрий викликає мурахи по тілу. – Я теж радий, що ця зустріч нарешті відбулася. 

– Дозвольте познайомити вас з моєю помічницею. Ясю, виходь, – Артур відступає, тим самим відкриваючи мене Мирону та незнайомій мені дівчині, мабуть, помічниці. 

Я бачу, як округлюються очі Мирона і як повільно його погляд опускається до мого живота. Якось інстинктивно накриваю його долонями, наче хочу захистити сина від рідного батька. 

– Ярослава Вікторівна, – кажу хриплим голосом. – Хоча… ми ж знайомі. Чи не так?

Зустріли героїв через стільки часу. Далі ще більше інтриг

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍