Юлія Бонд - Твоя некохана дружина, Юлія Бонд

Машина в'їжджає у двір будинку дядька. Я першою виходжу надвір і поспішаю до своєї кімнати. Сиджу там до самої вечері.

Після того, як я мало не втратила дитину всередині мене щось надломилося. Я раптом відчула себе дуже вразливою, з'явилося бажання за будь-яку ціну захистити свого малюка. Нікому не дати його образити. Нізащо.

У двері стукають і вже за мить до спальні входить дядько. Побачивши мене з планшетом у руках, сидячи на ліжку, він раптом починає хмуритися:

– Довго ти збираєшся ховатись від зовнішнього світу?

– Та я не ховаюсь начебто.

Сівши поруч зі мною на ліжко, дядько заглядає до планшета.

– Що малюєш?

– Розфарбовую. Не знаю. Фентезі якесь.

– Улю, не подобається мені твій настрій. Може, відновиш сеанси у психолога?

– Поки що вони мені не потрібні. Я добре почуваюся.

– Впевнена? – Перепитує дядько і я киваю. – Чи не передумала забирати заяву з поліції?

– Не передумала, ти ж знаєш.

– Ах, Улю… – тяжко зітхнувши, дядько закидає голову і порожнім поглядом втикається у стелю: – Ти така ж добра, як і твоя мати. Занадто добра, на шкоду собі.

– Ми з тобою вже говорили на цю тему. Я не хочу, щоб молода дівчина сіла у в'язницю через те, що в неї в голові сталося тимчасове помутніння.

– Та ти нічого не хочеш. Жаліслива сильно.

– Якщо ти зараз про Ольховського, то так. Дядю, дай йому спокій, будь ласка. Я знаю, що ти на нього натиснув, а в Богдана кохана дівчина є, вони хочуть одружитися.

– І що? Начхати мені на його хотілки.

– А на мене тобі теж начхати?

Сфокусувавши на мені погляд, дядько хитає головою та за мить обіймає мене. Його губи торкаються моєї маківки.

– Ти ж знаєш, Улянко, я все заради тебе зроблю.

– Тоді не наполягай на нашому шлюбі, будь ласка. На милування нема силування, та й не треба. Я не хочу бути його некоханою дружиною, не хочу почуватися неповноцінною. Нехай буде просто батьком моєї дитини, якщо, звичайно, вважатиме це за потрібне.

– І як ти собі це уявляєш, хм? Хочеш бути самотньою матір'ю?

– Мати-одиначка я буду в тому випадку, якщо Богдан відмовиться визнавати батьківство. Але навіть якщо це станеться, що тут поганого? Чи для твоєї кар'єри архіважливо не заплямувати репутацію?

– Та до біса цю репутацію. Мені головне, щоб ти була щасливою, а з Ольховським чи без нього – це вже, як ти вирішиш.

– Правда? Ти перестанеш наполягати на шлюбі?

– Якщо ти цього не хочеш, то обіцяю.

– Не хочу, дядьку. Дуже не хочу. Тільки не знищуй Богдана та його родину, будь ласка. Ця помста не зробить мене щасливою, скоріше навпаки.

– Я подумаю.

Зітхнувши, я дивлюся на дядька з усмішкою. Він подумає – це вже добре. Значить, його серце трохи розмерзлося.

***

Богдан приїжджає після вечері. У цей час я сиджу на садових гойдалках, тому відразу помічаю іномарку, що зупинилася за парканом.

Зробивши над собою неабиякі зусилля, я морально готуюся до зустрічі.

– Привіт, – першою вимовляю я, позначивши своє місцеперебування, Богдан міг пройти повз і не помітити мене в тіні, а тепер точно підійде.

Почувши мій голос, Ольховський бере курс до гойдалок і вже за мить опиняється стояти навпроти. З квітами. Дивний такий.

– Привіт, це тобі.

Поклавши букет на мої коліна, Богдан просить дозволу сісти поряд. Я не проти, звичайно.

– Спасибі за квіти. Мої улюблені білі троянди, дядько сказав?

– Сам здогадався.

Ми замовкаємо. Точніше, Богдан збирається з духом, а я просто слухаю цвіркунів та співу нічних птахів.

– Улю, може, поїдемо завтра до РАГСу?

– Навіщо? Я сказала, що не хочу за тебе заміж.

– Я пам'ятаю, що ти сказала.

– Я не передумала, Богдане. І годі вже до мене кататися. Я поговорила з дядьком, він тебе не чіпатиме, можеш спати спокійно.

– В сенсі? – дивується Ольховський.

– У тебе дівчина є… кохана. Порада вам та любов.

– Я не розумію тебе.

Я кладу долоню на плече Ольховського. Такий напружений, спина натягнута як струна.

– Я все знаю, Богдане. Тому кажу тобі, щоб ти зі спокійною душею одружився зі своєю дівчиною, а про мене забудь, як про кошмарний сон. Я тебе не люблю. Ти мене також не любиш. Крапка.