Джулія Ромуш - Нестерпне дівчисько мого сина, Джулія Ромуш
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він дивиться на мене, наче на мені сходиться його всесвіт. Всесвіт гніву і люті.
- Ти про що думала перед тим, як під колеса кидатися?! - Він кричить, а я просто спостерігаю за тим, що відбувається як в сповільненому фільмуванні.
Готова посперечатися, що він сипле на мою адресу прокльони, але я не чую. Наче в вакуумі до даного моменту. Я немов плавала під водою глибоко і довго, не чуючи нічого крім своїх відчуттів, а зараз виплила. - Ти головою взагалі думаєш? - Чіпляюся за рукава його піджака, як тільки розумію, що це відбувається насправді й шепочу.
- Де? На тому світі або цьому? - Театрально закочую очі й намагаюся впасти на землю, як в якійсь дешевій драмі, але чоловік охоплює мене руками за талію. Романтично, але смішно від того, яку я ламаю комедію.
Краєм ока я помічаю, як за тим, що відбувається, спостерігає адміністратор ресторану. Добре, що між нами пристойна відстань, тому я бачу, як вона підводиться з місця і дивиться вдалину. Вона не то зла, не то схвильована ... тим, що може втратити місце роботи, а не за долю співробітниці, звичайно, що починає жестикулювати обм'яклою рукою мені про те, що мені ще за апельсинами потрібно збігати. А вже тільки потім можна непритомність і іншу нісенітницю пародіювати.
Якщо я удам, що нічого не сталося, то святковий стіл з мажорами, які відчувають свою безкарність, мені ще стирчати там до ранку, а тут мужик, який сам винен. І плювати, що тут немає пішохідної зебри.
- Ноги ..., - стогну я, дивлячись йому в очі й бачу, як він змінюється в обличчі.
- Я навіть тебе не торкнувся, - чорт, це, звичайно так, але мені не варто зараз признаватися у зворотному.
- Боляче! - Кричу, щоб було переконливіше і так, щоб на нас точно звернули увагу навколишні. Загалом, я ставлю чоловіка у вкрай незручне становище, де соціальні рамки йому просто диктують прогнутися. Але він розуміє, що не все так, як виглядає з боку, тому прогинається, але без особливого ентузіазму.
- Ходити можете? - Запитує точно так же озираючись на всі боки.
- Ні, - махаю головою і знову зображую слабкість, - мені б в лікарню ...
Я розумію, як це може здаватися з боку, тому відразу попереджаю.
- Мені не потрібні від Вас гроші й компенсації, мені просто потрібно звідси, - запнулася, бо видала себе мимоволі, - мені в лікарню потрібно. У голові паморочиться ...
Спеціально закочую очі, прикидаюся глибоко пораненою та обм'якла в його обіймах. Вірить чи ні, мені все одно. Я бачу шанс на порятунок з цього ресторанного рабства. Я користуюся цим шансом.
- Я викличу тобі швидку, - та що ж це за людина така? Як йому ще пояснити, що мені не допомога на місці потрібна, а потрібно, щоб він мене скоріше з цього місця забрав. Скоро адмін сама покриється апельсинами й вибіжить мене штовхати в магазин. У неї ж там ВІП-компанія цитрусових дочекатися не може.
- Я на Вас ... в суд подам, - видаю те, що перше спадає на думку і звучить переконливо. Аргументований аргумент, - камери ... Ваші й ... дорожні все підтвердять ...
- Нічого вони не підтвердять, - цей чоловік ніяк не ведеться.
- Ну, може і не підтвердять ... відразу. Зате репутацію вам зіпсують. Люди на такій машині як ваша, - заглядаю йому через плече, - дорожать же репутацією.
Чоловік просто дивиться мені в очі, і я не розумію, що коїться у нього в голові, тому я йду на випередження:
- Будь ласка, просто заберіть мене звідси й ... підіграйте.
Чоловік примружує очі й починає оглядатися по сторонах, і щось мені підказує, що він шукає мужичків в білих халатах, ну хтось же повинен хворих по місту збирати?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нестерпне дівчисько мого сина, Джулія Ромуш», після закриття браузера.
