Володимир Худенко - Дим

підготовку. Словом – екзамени здав відмінно. Увесь взвод вийшов відмінників – двадцять чоловік. Сьогодні вже точно сказали, хто куди їде на розподіл. Я та ще один пацан із мого взводу їдемо служити в Афганістан, там є таке місто Баграм. Отож, дорога Іринко, більше не пиши мені на цю адресу. Двадцять третього жовтня ми літаком Іл-76М відлітаємо з аеродрому Гайжюнай. Іринко, я тебе дуже люблю і прошу тебе – якщо від мене більше не буде листів, може, й зовсім не буде, то ти не переживай. І, будь ласочка, нікому нічого не кажи. Чекай на мого листа. Я напишу, тільки-но прилечу. Чекай на мого листа, а через півтора року й мене самого. Ну ось і все, що я хотів тобі написати. Погода в нас уже холодна. Сьогодні вранці нам видали зимову форму, та ми її ще не одягали. Твій Антон».

Сяк-так одбули й ті тужливі три дні. На ранок четвертого вітер стих ще до світу, і подвір’я з вуличкою вкутались у низький туман. Ірина совалась коло печі, а Антон в цей час наносив води од колодязя, вичистив у корови й свині, нарубав їм гарбуза, дав зерна курям та гусям, словом – те та се… Ірина пройшла в низькому тумані по двору, торохнула дійницею. Антон зітхнув, дивлячись їй услід, і поплівся до загону з гусьми, одчинив там ворота.

У млявому передранішньому світлі їхня вузенька вуличка Чубаря здавалася тихим струмком чи річечкою, що пролягла між людських дворів – туман там купчився та ходив хвилями над мокрим асфальтом дороги. З ночі розхмарило, і останні досвітні зорі згасали тепер в вишині над селом. А над жовтневськими болотами тьмяно, вже й геть по-осінньому, розгоралась заграва.

– Вже й осінь… – чогось скорбно зітхнув сам про себе Антон. – Ану гиля, так вас нехай!.. – прикрикнув на гусячий табунець.

Він виламав замашну лозиняку в кленових хащах при дорозі й неспішно рушив, підганяючи нею табун. Гуси ґелґотіли та били крилами – десь із нижньої вулички їм отвічали й чиїсь чужі, то тут, то там по селу час од часу заходились собаки.

Прогнав табун повз пустир, повз сиротливу хатину покійного Йвановича на горбочку – в вікні на веранді світилось, той світ несміливо пробивався крізь зарості бузку попід двором. А сама хата й дворище неначе займались огнем од городу та берегів – і копиця сіна за хлівом, і висохле кукурудзиння на межі пломеніли у світанковім промінні. Антону так здалося на мить, що то не вранішня заграва, а палає дворище, і округ не досвітній туман розстелився, а дим.

Він одвернувся і погнав собі далі, повернув униз по гравію і спускався по ньому в береги – тут думали колись, ще при Союзі, стелити асфальтовану дорогу, та якось усе руки не доходили, а тепер вже, видно, й не дійдуть. Зліва он також стелиться в зів’ялих бур’янах під’їзна доріжка та висяться над нею заіржавілі облущені ворота покинутого піонерського табору. Курна дорога стелиться вздовж його території і повертає до тракторного стану, а тоді аж далі в поля. Сама ж територія всього за якісь кілька років забур’яніла, заросла бугилою та пирієм.

Одвідси вниз спускається глиниста заглиблена стежка в береги, по обидва боки обросла чагарниками та низькими деревцями, що аж спліталися над нею, утворюючи такий собі затемнений тунель. Через нього зазвичай і зганяли гусячі табуни з двох прилеглих вулиць, через нього ходили й болотами в Жовтневе чи ще за чим в береги. Самі ж береги – то зарослі місцини на краю околичних городів села, чистий тобі ліс, де лиш подекуди траплялись галявинки та поодинокі ставки-копанки. На галявинках ще косили час од часу сіно або припинали коней, але загалом береги все більше заростали верболозом вперемішку з глухою кропивою й чередою, обплітались берізкою й диким хмелем так, що не пройдеш. До всього земля була вогка, торф’яниста, устелена перегнилим листям та струхлими гілками. Колись, у давніші часи, тут уже починалось болото, таке страшне й непрохідне, що прямої дороги між Карабутовим та Жовтневим і геть не існувало і, як казали старожили, незважаючи на панську садибу під боком, місцеві люди навіть ходили одбувати панщину кудись світ за очі – чи аж у Самбір, чи бозна-куди. Болото було не просто собі рівним полем, як зараз, лише з трясовиною, а чистим тобі лісом з такими деревами і травами, яких нині й не стрінеш у тутешніх місцях. І птаства тут було незліченно, і також усякого чудного. Потім, уже після війни, болото осушили, а дерева викорчували, тоді болото і стало рівним полем зі смужками меліораційних каналів, окопів або гребель, як тут казали, але ще не таким тривким було те поле, як зараз – тут були торфовища. Ще Антонові батько з матір’ю, як і більшість селян, різали тут торф вручну для власних груб та печей.

А потім береги заросли, і якось так стрімко, що Антонова покійна мати ще пам’ятала їх безлісими, а сам Антон уже ні. Він, правда, пам’ятав, як колись зірвало дамбу на водосховищі «Ромен». Тоді болота знов залило, майже як у стародавні часи, а щуки й окуні плескались в кінці околичних городів – снували там між соняхів та гарбузиння. А може, то йому лиш розказували? Хтозна, він сам плутався в тих спогадах. Знав тільки, що в ті тривожні й клопітливі деньки в дамбу кидали негодну техніку з колгоспного двору – сівалки, борони та навіть іржаві кабіни тракторів! Знав він те достеменно, бо сам бачив всередині дамби дещо з того добра – вона там досі ржавіло в воді. А бачив, як лазив хлопчаком ловити рибу руками в потоках між каміння під тою дамбою.

Болота й справді заростають все дужче й дужче. І то сказати – росте там всіляка капость – реп’яхи, вовчі ягоди, та ж сама набридлива череда… Антон обережно ступав уздовж русла рівчака посеред стежки, що його знов вимили серпневі зливи сього літа. Земля сирувата – тягнеться за підошвами чобіт вперемішку з глиною. Гуси поспішають до річки – вже й підганяти не треба. Лишень би не вперлись у Петрів ставок, сякі-такі, а то вони можуть. Тут був такий комірник – Петро Гашчин, жив в отій хаті, що зразу над дорогою, як спускатись униз, оце ж і городик його по праву руку, як спускатись в береги, під низеньким тином – зараз