Микола Васильович Гоголь - Тарас Бульба

багатющі тоні на спожиток усьому своєму куреню. Хоч і жодної науки тут не було, де випробовується козак, але вони поробилися вже прикметні з-межи інших молодиків щирою бравістю та удачею в усьому. Метко влучали у ціль, перепливали Дніпро проти течії — справа, за котру новачка урочисто приймали до козацького гурту.

Та старий Тарас справляв для них іншу діяльність. Йому не до душі було таке байдикування — справжнього діла прагнув він. Він усе надумував, як би то підняти Січ на відважну справу, де можна було б розгулятися лицареві як слід. Аж от одного дня приходить він до кошового та й каже йому просто:

— Що ж, отамане кошовий, час би й погуляти запорожцям.

— Та нема де погуляти, — кошовий каже, з рота маленьку люльку вийнявши та набік сплюнувши.

— Як же то нема де? Можна б на Туреччину чи на Татарву рушати.

— Не можна ні в Туреччину та й ні в Татарву, — каже кошовий, знов узявши байдуже до рота свою люльку.

— Та як же ж не можна?

— А так! Мир султанові ми поклали.

— Та бусурмен же він! А Бог і Святе Письмо велять бусурменів бити.

— Не маємо права. Коли б ще не присягали на вірі нашій, то, може, якось-то й можна було б; а так — ні, не можна.

— Та як же ж не можна? Де ж воно таки: не маємо права. Он де в мене синів двоє, та й обидва хлопці молоді. Ще й разу один і другий на війні не бували, а ти кажеш — права не маємо; а ти кажеш — не слід рушати запорожцям.

— Бо ж таки не слід.

— Так значить слід, щоб гинула марно козацька сила, щоб чоловік загибав, як пес, без діла доброго, щоб ні отчизні, ні всьому християнству не було від нього жодної користі? Так нащо ж ми живемо та й на якого біса животіємо? От розкажи ти мені це до ладу. Чоловік ти з розумом, не дурно ж тебе на кошового обрано; розтолкуй мені, пощо ми живемо?

Кошовий не подав одвіту на це. То був упертий козак. Він перемовчав, а тоді каже:

— А війни, проте, не буде.

— Так не бувати війні? — знов же таки питає Тарас.

— Таки ні.

— То й думки про це нема?

— Та й думати про це нема чого.

«Чекай же, чортова довбня! — каже Бульба до себе, — знатимеш ти в мене!» — і тут таки поклав по-мститися кошовому.

Змовившися з тим та другим, урядив він усім випивку, а підпилі козаки, кілька чоловік, рушили просто до майдану, де були прив’язані до стовпа ту-лумбаси, що їми звичайно били збір на раду. Не знайшовши калаталок, що перебували всі в довбиша, забрали вони ломаки в руки і давай ними вибивати. На вибивання перш за всіх прибіг довбуш, височенний дядько об однім оці, незважаючи, однак, на те, ще страшенно заспанім.

— Хто тут сміє у литаври бити? — гукає.

— Цить! Бери свої довбні та й вибивай, коли тобі велено! — кажуть розгульні старшини.

Довбуш виймає тоді з кишені палички, що з собою взяв, дуже добре знаючи кінець отаких пригод. Вдарили литаври — і швидко на майдан, як джмелі, почали збиратися чорні хмари запорожців. Всі позбиралися кружком і за третім вибиванням виступила старшина: кошовий з палицею в руці — знаком його гідності, суддя з печаткою військовою, писар з каламарем і осавул з пірначем. Кошовий і старшина шапки поздіймали та й вклонилися на всі боки козакам, що пишно поставали, руками в боки взявшись.

— Що воно за знак — цеє зборище? Чого хочете, панове? — каже кошовий. Лайка та галас не дали йому говорити.

— Клади палицю! Клади, чортів сину, зараз клади палицю! Не хочемо тебе більше! — гукали з натовпу козаки.

2 Тарас Бульба

33

Декотрі з тверезих куренів хотіли були буцімто опиратись тому; та курені, п’яні й тверезі, пішли навкулачки. Галас і гомін кругом.

Кошовий хотів був слово сказати, та, знаючи, що розбурхана, свавільна голота може за це його й на смерть забити, що повсякчас буває у таких пригодах, уклонився низенько, поклав палицю і заховався в натовпі.

— Скажете і нам, панове товариство, класти клей-ноди? — промовили суддя, писар і осавул і вже були клали каламар, печать військову і пірнач.

— Ні, ви зоставайтеся! — гукали із натовпу, — нам тільки кошового нагнати, бо він же - баба, а нам козака на кошового треба.

— А кого ж ви на кошового берете? — каже старшина.

— Кукубенка настановити! — гукають ті.

— Не треба Кукубенка! — гукають інші. — Ще рано йому: молоко на губах не обсохло.

— Шило нехай на отамана! — гукають одні. — Шила на кошового настановити!

— В спину тобі шило! — лаючись, кричить натовп. — Що воно за козак, коли прокрався, сучий син, як татарин якийсь? До біса в торбу п’яничку Шила!

— Бородатого, Бородатого садовім на кошового!

— Не треба нам Бородатого! До нечистої мами Бородатого!

— Гукайте Кирдягу! — шепнув Тарас декотрим.

— Кирдягу, Кирдягу! — кричав натовп. — Бородатого, Бородатого! Кирдягу, Кирдягу! Шила! До біса з Шилом! Кирдягу!

Всі кандидати, почувши свої ймення, зараз повиходили з натовпу, щоб не давати жодного приводу думати, ніби вони допомагали власного участю своєю виборам.

— Кирдягу, Кирдягу! — розлягалося дужче за інші вигуки. — Бородатого!

Взялися доводити справу кулаками, і Кирдяга переміг.

— Ідіть за Кирдягою! — загукали. Чоловік з десяток вирізнилися зараз-таки з натовпу; декотрі з них ледве на ногах трималися, так устигли набратися, — і рушили просто до Кирдяги оповістити йому про його