Микола Васильович Гоголь - Тарас Бульба

Кирдяга, хоч і старезний, та розумний козак, давно вже пересиджував у своїм курені і начебто ні про що й не відав, що відбувалося.

— А що, панове? Чого вам треба? — питається.

— Рушай, на кошового тебе обрано...

— Змилуйтеся, панове! — Кирдяга каже. — Де мені до честі такої? Який же з мене кошовий? Та в мене й розуму не стачить на правування такою старшиною. Начебто й кращого на ціле військо не знайшлося?

— Та йди, тобі кажуть! — кричали запорожці. Двоє схопили попід руки, і як не опирався він ногами, та таки був під кінець приставлений на майдан, обдарований лайкою, штурханами ззаду кулаками, стусанами та умовлянням:

— Не пнися ж, бісів сину! Приймай же честь, пся-віро, коли тобі її дарують!

Таким способом прибув Кирдяга до козацького гурту.

— А що ж, панове.! — вигукують на весь народ водії його, — чи згодні ви, щоб оцей козак та у нас за кошового став?

— Згода, від усіх згода! — загукав натовп, і від гуку довго гриміло усе поле.

2*

35

Тоді один зі старшин бере палицю та й підносить її новообраному кошовому. Кирдяга, як заведено, за-раз-таки відмовлятися. Старшина йому вдруге підносить. Кирдяга відмовлятися і вдруге, а тоді вже за третім разом бере палицю. Схвальний крик розлігся всім натовпом, і знов далеко загуло від козацького крику усе поле. Тоді з самої гущі виступають четверо щонайстаріших, сивоусих, сивочубих козаків (надміру старих і не було на Січі, бо ніхто із запо-рожства своєю смертю не вмирав) і, взявши кожний до рук землі, що тоді після дощу на болото перетворилася, кладуть йому на голову. Мокра земля пацьорками стекла з його голови, потекла по вусах і по щоці і все обличчя замастила йому болотом. Та Кирдяга стояв, з місця не рушивши, і дякував козакам за виявлену йому честь.

Так скінчилися голосні збори, що їм чи був радий хто інший, як Бульба: помстився він цим старому кошовому, а до того ж і Кирдяга був давній товариш його і бував з ним разом в одних походах на суші й на морі, поділяючи незгоди й труднощі бойового життя. Натовп розійшовся, щоб зразу святкувати вибори, і почалася гульня, що не бачили ні Остап, ні Андрій. Винні шинки порозбивано; мед, горілку й пиво забрано просто-таки без грошей; шинкарі й тому вже були раді, що самі живі позоставалися. Ніч минала в криках і піснях во славу подвигів. І місяць, зійшовши, довго ще бачив юрби музик, що переходили вулицями з бандурами, турбанами, домбрами, та церковну півчу, котру мали на Січі задля співу в церкві і задля виспівування запорозьких чинів. Аж тоді хміль і змора почали хилити тверді голови. І видно було, як то тут, то в іншім місці валився на землю козак. Як товариш, товариша обійнявши, розчулений, і навіть за-плакавши, звалився із тим разом. А там гуртом вкладалася ціла купа; там мостився інший, як би його найкраще влягтися і лягав просто на дерев’яну колоду. Останній, котрий був міцніший, заводив ще якусь недоладну мову; аж, нарешті, і його підрізала горілчана сила, повалився і цей — і поснула уся Січ.

IV

А другого дня Тарас Бульба вже радився з новим кошовим, як би його підняти запорожців на якусь справу. Кошовий був козак розумний і хитрий, знав запорожців і так й інак і спочатку сказав був: «Не можна присяги переступити, ніяк не можна». А потім, перемовчавши, додав: «Нічого, можна; присяги ми не переступимо, а так, дещо надумаємо. Нехай-но збереться народ, та щоб не з мого наказу, а таки зі своєї волі. Ви вже знаєте, як це робити. А ми зі старшиною зараз і прибіжимо на майдан, наче нічого не знаючи».

Не минуло й години по розмові їхній, як уже вдарено в литаври. Знайшлися враз і підпилі й нерозважні козаки. Хмара козацьких шапок сунула враз на майдан. Знявся поговір: «Хто? Та нащо? Задля якої речі били раду?» Ніхто не давав одвіту. Аж тоді і там і тут зачулося: «От і пропадає дурно козацька сила: нема війни! Он старшина забайбачилася геть, очі лоєм позапливали! Нема, мабуть, правди в світі!» Інші козаки слухали, а тоді й самі давай говорити: «А й справді, нема тої правди в світі!» Старшина, здавалося, подивувалася на таку мову. Аж виходить кошовий наперед і каже:

— Дозвольте, панове запорожці, слово казати!

— Кажи!

— Отож на той кінець мова мовиться, панове добродійство, — та воно не без того, що й самі ви ще краще знаєте, — що багато хто із запорожців та заборгували в шинки жидам і своїм же таки братам стільки, аж ніякий біс тепер і віри не йме. Тоді знов же таки об тому мова мовитиметься, що чимало єсть такого молодця, що й на очі не бачив, що воно єсть війна, а молод-козакові, — самі знаєте, панове, — без війни ніяк не прожити. Який же й запорожець з нього, як він ще й раз бусурмена не бив?

«Добре говорить», — подумав Бульба.

— Не подумайте ж, проте, панове, щоб я до того провадив, щоб розбити мир: Боже борони! Я тільки от собі так кажу. До того ж у нас єсть храм Божий — сором і казати, що воно таке: вже ж скільки часу з ласки Божої Січ стоїть, а ще й досі не те щоб знадвору церква, та навіть образи без жодних шатів, хоч би срібну ризу надумався хто вибити. Вони тільки й мають, що їм записали в заповіті дехто з козаків. Та й дар їх був бідний, бо мало не все попропивали ще за життя свого. Так отож я не до того проваджу цю мову, щоб заводити війну з бусурменами: ми обіцяли султанові мир, і був би на нас гріх великий, бо ми ж присягали по закону нашому.

— Що він таке викручує? - казав до себе Бульба.

— Так ото ж і бачите, панове, що починати не можна: честь лицарська не велить. Та зі своїм малим розумом ось що я думав би: пустити з човнами самих молодиків, нехай би трохи