Микола Васильович Гоголь - Тарас Бульба

— Всіх веди, — загукав з усіх боків натовп. — За віру головами наложити годні!

Кошовий злякався; він зовсім не хотів підіймати всього Запорожжя: розбити мир тут йому видавалося за кривду.

— Дозвольте, панове, ще раз слово казати?

— Годі! — гукали запорожці, — краще не скажеш!

— Як так, то й так. Я слуга вашої волі. Це ж річ світова та й Писання каже, що глас народний — Божий глас. Вже ж розумніше від того, що народ вигадав, ніхто не вигадає. Тільки от що: знаєте добре, панове, що султан не покине без кари ту втіху, що потішаться молодці. А ми тим часом були б напоготові, і сила у нас була б свіжа, і не боялися б нікого. А як відійде все козацтво — татарва може наскочити: вони, турецька собачня, в очі не кидаються і до господаря до хати не насміляться прийти, а ззаду кусатимуть за п’яти, та й дошкульно кусатимуть. Та як на те, правду сказавши, у нас і човнів такого запасу нема, та й пороху не натерто стільки, щоб усім рушати. А я, чого доброго, я радий: я ж слуга вашої волі.

Хитрий отаман замовк. Гуртки почали змовлятися, курінні отамани радитися; п’яних, на щастя, було небагато, і тому покладено слухатися розумної ради.

Тоді ж таки вирушило на той бік Дніпровий кілька чоловік до військової скарбниці, де в недоступних схованках, під водою та в очереті, зберігався військовий скарб і частина здобутої у ворога зброї. Інші всі подалися до човнів оглядати та споряджати в дорогу. Вмить сила людей вкрила берег. Кілька теслярів прийшли з сокирами в руках. Старі, обпалені, широкоплечі, чіпконогі запорожці, з сивиною у вусах й чорновусі, підкачавши шаровари, стояли по коліна в воді й стягали човни міцним канатом з берега. Інші волочили готові сухі колоди і всяку деревину. Там обшивали човна дошками; там, перекинувши його дном догори, шпаклювали й смолили; там прив’язували до боків інших човнів, за звичаєм козацьким, в’язки довгого очерету, щоб не топила човна хвиля морська; а там далі по всьому берегу порозкладали вогонь і варили смолу в мідних казанах, щоб заливати судна. Бувалі й старші навчали молодших. Гуркіт і робочий гомін пішов околицею; ходором ходив і рухався живий берег.

Цього саме часу великий пором почав приставати до берега. Юрба людей, на ньому стоячи, ще здалека махали руками. То були козаки в обідраних свитинах. Розкошлане вбрання — в багатьох і нічого не було, опріч сорочки та короткої люльки в зубах, — свідчило, що вони тільки втекли від якогось лиха чи, може, так загулялися, що прогуляли все, що на тілі. 3-межи них вийшов і став попереду кремезний, плечистий козак, чолов’яга років на п’ятдесят. Він кричав і махав рукою найдужче, та за гуркотом і криками робочих не було чути його слів.

— А з чим приїхали? — питається кошовий, коли пором причалив до берега.

Всі робочі, покинувши роботу і піднявши сокири й долота, чекаючи, дивилися.

— З бідою! — кричить з порома кремезний козак.

— А з якою?

— Дозвольте, панове запорожці, слово мовити?

— Кажи!

— Чи, може, раду хотіли б зібрати?

— Кажи, ми тут усі.

Люди позбивалися до гурту.

— Чи не чули ви, що на Гетьманщині діється?

— А що ж діється? — промовив один курінний.

— Еге! що? Чи не позамазував вам татарин клейту-хом вуха, що нічого не чули.

— Та кажи ж, що там діється?

— А те діється, що й родилися й хрестилися, а такого не бачили.

— Та кажи ж бо, що там діється, песький сину! — гукає один із гурту, терпець втративши.

— Такий час настав, що вже церкви святі тепер не наші.

— Як то не наші?

— Тепер у жидів вони в оренді. Якщо жидові не заплатиш, то й обідні не вільно правити.

— Та що ти верзеш?

— І коли розсучий жид не покладе значка нечистою рукою своєю на святій пасці, то й пасок святити не вільно.

— Бреше ж він, пани брати, не може того бути, щоб нечистий жид та клав значка на святую паску.

— Ось, слухайте! ще не такого оповім: і ксьондзи їздять тепер по всій Україні в таратайках. Та не те лихо, що в таратайках, а те лихо, що запрягають вже не коней, а просто-таки православних християн. Ось слухайте! і не те ще оповім: вже ж, кажуть, жидівки та шиють собі спідниці з попівських риз. Он які діла ведуться на Вкраїні, панове! А ви тут позасідали на Запорожжі та гульки справляєте, та, знати, татарин такого страху нагнав вам, що у вас вже ні очей, ні вух — нічого нема, та й не чуєте, що то діється на світі.

— Чекай-но, годі, — перебив кошовий, що стояв, утупивши очі в землю, як і всі запорожці, які в справах поважних ніколи не віддавалися першому пориванню, а мовчали і тим часом стиху накопичували грізну силу гніву. — Чекай! і я мовлю слово! А що ж це ви — сюди й туди бив би чорт батька вашого! — що ж ви самі робили? Чи ж шаблі в вас не було, чи що? Як же ви потураєте такому беззаконню?

— Еге, потураєте такому беззаконню!.. А нехай-но спробували б ви, коли самих ляхів було п’ятдесят тисяч, — та й ніде правди діти, — були й проміж наших такі собаки, вже до їхньої віри пристали.

— А гетьман ваш та полковники що робили?

— Наробили пани полковники такого, що не дай Господи і нам нікому.

— Як же так?

— А от так, що тепер уже гетьман, у мідному бакові засмажений, лежить у Варшаві, а руки та ноги полковничі розвозять по