Елена Ферранте - Історія втраченої дитини, Елена Ферранте

ні на мить не відставала від мене, а Ніно тим часом похмуро плівся ззаду, засунувши руки в кишені й понуривши голову. Ліла розмовляла зі мною як із давньою найближчою подругою, ніби нічого не змінилося. Казала, що мені за першої нагоди слід познайомитися з родиною Антоніо. Живо описала його дружину й дітей. Жінка була дуже вродлива, білявка зі ще світлішим, ніж у мене, волоссям, і дітки теж біляві, ні одне не вдалося в батька, який був чорний, мов турок. Коли вони вп’ятьох виходили прогулятися до траси, то світловолосі дружина і хлопчики здавалися військовополоненими, яких ведуть по району. Тут вона розсміялася, врешті перелічивши всіх, хто хотів зі мною побачитися: Кармен, але їй за кілька хвилин треба буде бігти на роботу, як і Енцо; звісно, Альфонсо, який і надалі управляв крамницею «Солара», та Маріза з дітьми.

– Тобі достатньо побути з ними кілька хвилин, – додала Ліла, – і вони будуть раді. Адже всі тебе дуже люблять.

Поки вона говорила, я подумала, що ті, з ким я збираюся зустрітися, умить рознесуть по району звістку про кінець мого шлюбу. Так про це дізнаються мої батьки, і мати збагне, що я стала коханкою сина Сарраторе. Але я відчувала, що мене це мало турбує. Мені навіть подобалося, що друзі побачать нас із Ніно і потім казатимуть у мене за спиною: «Вона з тих, хто чинить так, як їм заманеться. Покинула чоловіка й дітей, тепер живе з іншим». Я несподівано усвідомила, що мені навіть кортіло, аби мене офіційно пов’язували з Ніно, хотіла, аби мене побачили разом із ним, хотіла, аби всі забули про пару Елена – П’єтро і говорили про пару Ніно – Елена. І раптом я відчула спокій, майже задоволення від того, що потрапила в Лілині сіті.

Вона говорила й говорила, ні на мить не зупиняючись, і згодом за давньою звичкою навіть узяла мене під руку. На мене той жест не справив ніякого враження. «Хоче переконати мене, що все так, як і раніше, – подумала я, – але час визнати, що ми вже не ті. Її рука мені на дотик як дерев’яний протез і більше не викликає яскравих емоцій». Тут я недоречно згадала, як колись давно сподівалася, що вона справді хвора і скоро помре. «У ті часи, попри все, наші стосунки були живими, насиченими, хай навіть болючими, – думала я, – а тепер все інакше. Усе тепло, на яке я була здатна, – навіть те, яким живилося моє давнє страшне сподівання, – зосередилося на чоловікові, якого я кохала ще змалечку. Ліла гадала, що все ще має наді мною владу, може потягти, куди їй заманеться. Але що врешті вона затіяла: хоче відродити незрілу закоханість та юнацьку пристрасть?» Усе, що лише кілька хвилин тому здавалося мені підступним, раптом видалося беззлобним і ні на що не здатним, як музейний експонат. Зараз для мене тільки одне має значення, хоче вона цього чи ні. Тільки я і Ніно, Ніно і я, навіть плітки і скандали в маленькому світі нашого району здавалися мені підтвердженням того, що ми з ним пара. Лілу я більше не відчувала: ніякого тепла від її руки, лише тканина її рукава торкається мого.

Ми дійшли до площі Мартірі. Я повернулася до Ніно, щоб попередити: у крамниці буде його сестра з дітьми. Він щось буркнув роздратовано. Ось і вивіска «Солара». Ми зайшли, і хоч усі погляди відразу звернулися до Ніно, зі мною віталися так, ніби я прийшла сама. Лише Маріза обізвалася до брата, але було ясно, що обом та зустріч принесла мало радості. Вона відразу взялася йому дорікати, що він ніколи не телефонує і не з’являється у батьків, вигукнула: «Мама нездужає, з татком зовсім ради немає, а тобі начхати!» Він промовчав, з байдужим виразом поцілував племінників і тільки тому, що Маріза і надалі продовжувала сікатися до нього, пробурмотів: «Дай мені спокій, Марі, у мене своїх проблем по горло!» Хоч мене й смикали радісно з усіх боків, я час від часу поглядала на нього, але вже не через ревнощі, а тому, що турбувалася, що він почувається незручно. Я не знала, чи він пам’ятає Антоніо, чи впізнає його. Адже мені одній було відомо, що то мій колишній хлопець колись відлупцював Ніно. Я побачила, як вони стримано привіталися один з одним – легкий кивок, ледь помітна посмішка, – точно так, як згодом із Енцо, потім з Альфонсо та Кармен. Для Ніно всі вони були незнайомі, люди з мого та Лілиного світу, до яких йому було мало діла. Потім він став походжати по крамниці з сигаретою, і вже ніхто, навіть його сестра, ні разу до нього не озвалися. У крамниці він був тим, через кого я покинула свого чоловіка. І Лілі теж – особливо їй! – доведеться врешті з цим рахуватися. Коли всім це стало ясно, я воліла якомога швидше забратися звідти і вивести його разом із собою.

10

За ті півгодини, що я пробула в крамниці, на мене навалилися хаотичні події з минулого та теперішнього: вигадані Лілою черевики, її фото у весільній сукні, святкове відкриття крамниці та Лілин викидень, сама вона, коли для власних інтересів перетворила крамницю на салон та приховане місце для побачень; і наше сьогодення, коли нам за тридцять, такі різні наші долі, їхні видимі та приховані сторони.

Я опанувала себе, заговорила привітним тоном. Обмінялася поцілунками, обіймами та перекинулася кількома словами з Дженнаро, який перетворився на дванадцятирічного вгодованого хлопця з чорним пушком над верхньою губою. Він був таким схожим на Стефано в підлітковому віці, що здавалося, ніби Ліла, поки носила сина в утробі, постаралася знищити в ньому все від себе самої. Я вважала необхідним так само тепло привітатися з дітьми Марізи та самою Марізою. Її моя увага потішила, і вона взялася натякати, що їй добре відомо, які зміни відбувалися в моєму житті. Навіть сказала: «Тепер, коли ти частіше буватимеш у Неаполі, не забувай про нас. Ми розуміємо: ви люди зайняті, вчені, у вас і так багато справ, але знайдіть хвилиночку і для нас».

Вона стояла на порозі крамниці поряд із чоловіком та дітьми, яким не терпілося чкурнути надвір. Даремно я шукала на її обличчі сліди кровного зв’язку з Ніно: у її зовнішності не було ані краплі від брата і навіть від матері. Зараз, коли вона покруглішала, вона була більше схожа на Донато, від нього успадкувала і вдавано бадьорий, улесливий тон, яким намагалася показати мені, що в неї чудова родина і щасливе життя. Альфонсо, щоб їй догодити, раз у раз кивав і мовчки усміхався мені широкою білозубою усмішкою. Його зовнішність мене дуже вразила. Він був вишукано вдягнений, довге чорне волосся зібране у кінський хвіст, що