Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу

пору. А проте вишні, які розпустилися першими, особливо зачаровували гостей. У палаці Судзаку не пошкодували зусиль, щоб гідно зустріти Імператора. Всюди панував порядок і блиск. Так само ретельно підготувався до церемонії і почет Імператора — найвища знать і принци крові. Придворні були в жовтувато-зеленому парадному одязі поверх нижніх убрань вишневого кольору, а Імператор був у червоному. Запросили до участі в церемонії й Ґендзі. Оскільки на ньому також було червоне вбрання, то вони з Імператором немов одним світлом сяяли так, що було майже неможливо відрізнити їх одне від одного. Одяг людей, святкове оздоб­лення — все було незвичайним. Колишній Імператор, ви­йшовши на спочинок, з роками здавався ще прекраснішим, а його постава й поведінка ще витонченішими.

Цього дня замість придворних віршотворців запросили десятьох найобдарованіших учнів з Високої школи при Церемоніальному відомстві. Як і під час іспитів у Церемоніальному відомстві, їм роздали теми для написання віршів. Видно, що Імператор мав намір перевірити обдарування сина Великого міністра. Боязких, розгублених школярів, які не пам’ятали себе від страху, посадили в човни, щоб кожен плив по ставку до свого острова складати вірша на задану тему. Поки сонце спускалося все нижче й нижче, по воді плавали човни з музикантами, з яких лунала різноманітна музика, що приємно зливалася з шелестом гірського вітру. Юґірі, син Великого міністра, мимоволі нарікав: «Чому це я мушу гибіти над науковими трактатами, а не розважатися разом з усіма?»

Коли виконували музику до танцю «Спів весняного солов’я», згадалося те давнє, за часів імператора Кіріцубо, Свято вишневого цвіту. «Чи пощастить мені ще раз побачити щось подібне?» — зітхнув колишній Імператор, і зворушений Ґендзі поринув думками в минуле. Коли замовкла музика, він підніс колишньому Імператору чашу з вином:

«Співають солов’ї

Так само, як колись,

В ті давні дні,

Та ми під тінню вишень

Уже не ті...»

І от що відповів колишній Імператор:

«Далеко звідси до столиці,

Так, що не видно її стін

За туманом густим,

Але й тут про весну

Сповістив соловей...»

Сказані слова були яскравими й глибоко змістовними. Принц Соці, тепер уже принц Хьобукьо, піднісши чашу нинішньому Імператору, сказав:

«Голоси флейт

Звучать по-давньому,

Як у часи минулі.

І солов’ї в цей день

Так само, як колись, співають».

Узявши передану чашу, Імператор вимовив з незрівнянною гідністю:

«Якщо співають солов’ї,

Перелітаючи поміж гілками,

І голосом тужливим згадують минуле,

То, видно, зараз цвіт вишневий

Не такий яскравий, як колись».

Оскільки церемонія того дня мала скоріше приватний, ніж офіційний, характер, то не всі продекламували свого вірша, а дехто вважав, що не все із сказаного варто записувати...

Музиканти розмістилися віддалік, і їхньої музики майже не було чути, а тому Імператор велів принести струнні інструменти й роздати гостям. Принцу Хьобукьо дісталася біва, міністру Двору — японське кото, кото «со» поклали перед колишнім Імператором, а китайське кото, як завжди, віддали Великому міністру Ґендзі. Усіх їх, видатних музикантів свого часу, які досконало володіли прийомами гри, слухати того дня було високою насолодою. У церемонії брало участь багато придворних співаків. Вони заспівали дві народні пісні у стилі «сайбара»: спочатку «Благословення», а потім «Діву із Сакура» . Невдовзі на небо виплив оповитий легким серпанком місяць, на головному острові садиби замерехтів вогонь, і врешті-решт свято скінчилося.

Хоча стояла вже пізня ніч, але при такій нагоді не відвідати Великої імператриці[27] було б нечемно, і тому Імператор перед від’їздом додому в супроводі Ґендзі попрямував до неї. Вона зустріла їх з неприхованою радістю. А Ґендзі, побачивши її, давно вже немолоду, мимоволі згадав покійну Фудзіцубо і з гіркотою в душі подумав, що є жінки, які живуть довше від неї. «Я зовсім постаріла і багато чого вже не пам’ятаю, але ваші милостиві відвідини нагадали мені про минулі дні», — сказала дружина колишнього Імператора крізь сльози. «Відколи мене покинули мої близькі, я не помічаю навіть, як настає весна, але сьогодні прийшла розрада. Сподіваюся, що не останній раз...» — мовив Імператор. Міністр, промовивши все, що належало, запевнив: «Вважатиму за честь знову відвідати вас...» Дивлячись на величний почет, з яким гості поспішили додому, дружина колишнього імператора з тривогою у грудях думала, каючись: «Цікаво, з яким почуттям згадує він минуле? Як передбачав віщун, йому таки судилося стати опорою держави, а мої спроби завадити цьому скінчилися нічим...»

Найсі-но камі[28] також часто на дозвіллі поринала у спогади і так само при певній нагоді таємно отримувала листи від Ґендзі. Велика імператриця, завжди чимось незадоволена, скаржилася Імператорові на недостатні розміри свого річного утримання і періодичних доплат. Живучи під тягарем власного довголіття і нарікаючи на несприятливі для неї часи, вона відчувала сильну тугу за своїм блискучим минулим. Старіючи, ставала все сварливішою, і навіть Імператор на спочинку, її рідний син, не міг витерпіти її надокучливої вдачі.

Юґірі, син Великого міністра, написавши прекрасного вірша на задану тему в день відвідин колишнього Імператора, отримав високий чиновницький ступінь «сіндзі» й тим самим надію на присвоєння п’ятого рангу. До іспиту було допущено лише старших за віком і найобдарованіших юнаків, а витримали його тільки троє. В день Осіннього службового підвищення Юґірі отримав п’ятий ранг і звання «дзідзю». Хоча він і не забув про Кумої-но карі, дочку міністра Двору, та оскільки, на превеликий жаль, вона перебувала під суворим батьковим наглядом, то вони ніяк не могли зустрітися. Лише іноді, при нагоді, охоплені тугою, обмінювалися листами.

Тим часом Ґендзі, придбавши ділянку землі в чотири цьо[29] на Шостій лінії на краю столиці, поруч зі старим будинком нинішньої Імператриці-дружини[30], вирішив побудувати там нову оселю для спокійного життя, досить красиву й простору, щоб розмістити всіх близьких йому жінок, зокрема й тих, що досі жили в гірській глушині.

Наступного року принцові Сікібукьо, братові покійної Фудзіцубо й батькові Мурасакі, мало виповнитися п’ятдесят літ. У Західному флігелі садиби на Другій лінії готувалися гідно відзначити цю подію, тож і міністр Ґендзі, зважаючи на те, що його дружина Мурасакі — справжня дочка принца, квапив з будівельними роботами, бо новий, чудовий будинок якнайкраще підійшов би для такої урочистої церемонії. Настав Новий рік, а з ним нові турботи. Ґендзі весь час присвячував приготуванню до бенкету після урочистого молебня, добору музикантів і танцюристів. Пані Мурасакі, його дружина, опікувалася сутрами й прикрасами для образу Будди, вбранням для учасників церемонії і винагородами для монахів. Допомагала їй багато в чому Ханацірусато зі Східної садиби. Спільні клопоти тільки ще більше зблизили цих двох жінок. Коли чутка про те, що на його честь готується виняткова урочистість, розлетівшись по світу, досягла вух принца Сікібукьо, він з жалем і гіркотою подумав: «Досі Великий міністр обдаровував милостями багатьох, а мене ніби й не помічав і з будь-якого приводу принижував не лише мене, а й моїх домашніх». А проте він почувався задоволений високим становищем своєї дочки, яку Великий міністр вибрав серед багатьох інших жінок і виховав, і хоча її щаслива доля ніяк не вплинула на його власну родину, він радів, що удостоївся таких почестей на схилі років, тепер,