Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

— Звідки ти це взяв? — питає його Кедді.

— А всі лампочки світяться, — каже Верш. — У всіх вікнах.

— Ото причина! — каже Кедді. — Наче й без гостей не можна всі лампочки повмикати. Забажали — повмикали.

— А б’ємось об заклад: там гості? — їй Верш. — Ви йдіть краще в задвіркові двері, а тоді нищечком шусть нагору!

— А мені начхати, — йому Кедді. — Зайду, як є, просто до вітальні.

— Б’ємось об заклад, що твій тато дасть тобі березової каші, коли так зробиш? — каже Верш.

— То й хай, — каже Кедді. — От візьму й зайду просто до вітальні. Ба ні: просто до їдальні та й повечеряю.

— Де ж ти сядеш? — питається Верш.

— А в бабусине крісло, — каже Кедді. — Тепер їй у ліжко їсти носять.

— Їсти хочу! — каже Джейсон. Перегнав нас та як помчить доріжкою, руки в кишенях, і бух! Упав. Верш підійшов, підвів його.

— Вийми ручки з кишень, то й не падатимеш, — повчає Верш. — Тільки де тобі, гладуну такому, ручки встигнути вийняти завчасу!

Біля кухонного ґанку тато стоїть.

— А Квентін де ж? — питає тато.

— Іде там доріжкою, — каже Верш. А Квентін тягне ногу за ногою. Його сорочка білою плямою.

— Ага, — каже тато. А світло з веранди падає на ґанок і на нього.

— А Кедді з Квентіном водою бризкались! — каже Джейсон.

Ми стоїмо, вичікуємо, що то буде.

— Та невже! — каже тато. Ось і Квентін підійшов, а тато й каже: — Сьогодні вам доведеться повечеряти в кухні. — А тоді нахилився, підняв мене на руки, й зразу ж світло з веранди впало і на мене, і я дивлюся згори на Кедді, на Джейсона, на Квентіна й на Верша. Тато обернувся, щоб вийти на ґанок по східцях. — Тільки тихо мені, не галасуйте!

— А чому «тихо», татку? — питається Кедді. — У нас гості?

— Так, — каже тато.

— А я ж казав вам: у нас гості! — каже Верш.

— Ні, не ти! — йому Кедді. — То я сказала! І що піду…

— Тихо! — нам тато. Усі помовкли, й тато відчинив двері, й ми пройшли через веранду, ввійшли до кухні. А там Ділсі. Й тато посадив мене на стільчик, зачинив передок із фартушком, та й підкотив до стола, на якому вже стояла наша вечеря. Вона парувала.

— Слухайтеся мені всі Ділсі! — наказав тато. — Пильнуй, Ділсі, щоб вони тут не дуже розійшлися.

— Гаразд, сер, — йому Ділсі. Й тато вийшов.

— Затямте: слухатися Ділсі! — ще повторив він із-за наших спин. Я нахилився до вечері, а пара мені в обличчя.

— Тату! Нехай сьогодні вони слухаються мене! — каже Кедді.

— А я не слухатимусь тебе, — їй Джейсон. — Я слухатимусь Ділсі!

— Якщо тато так скаже, то й слухатимешся, — йому Кедді. — Тату, ну скажи їм, щоб усі мене слухались!

— А я не буду, — затявся Джейсон. — Не слухатимусь я тебе!

— Цитьте! — каже тато. — Значить, так: усі слухайтесь Кедді! Як повечеряють, проведеш їх нагору, Ділсі, чорним ходом.

— Гаразд, сер, — йому Ділсі.

— Ага! — каже Кедді. — Тепер, либонь, ти слухатимешся мене.

— Усі помовкніть! — звеліла Ділсі. — Цього вечора мусите посидіти спокійно.

— А чому цього вечора нам треба посидіти спокійно? — пошепки питається Кедді.

— Не допитуйтесь, — каже Ділсі. — Настане час, то й дізнаєтеся. Пан Біг просвітить.

Поставила мою мисочку. Від неї пішла на мене пара, лоскоче мені обличчя.

— Верше, ходи сюди! — каже Ділсі.

— Ділсі, а коли настане той час, що Пан Біг нас просвітить? — питається Кедді.

— У неділю той час настане, в церкві, — їй Квентін. — Навіть цього ти не знаєш.

— Тссс! — нам Ділсі. — Чи ви забули, що містер Джейсон звелів усім вам тихо сидіти? Їжте нищечком. На, Верше, візьми його ложку. — Вершова рука занурює ложку в мисочку. Потім ложка підіймається до моїх губів. Пара лоскоче мені в роті. Ось ми перестали їсти, мовчки дивимося одне на одного, й ось почули це знову, і я заплакав.

— Що то було? — питається Кедді. Й поклала свою руку на мою.

— То мама, — сказав Квентін. Ложка знову піднеслася до моїх губів, я проковтнув їжу, а тоді знову заплакав.

— Перестань! — мені Кедді. Та я не перестав, і вона підійшла, обняла мене. Ділсі пішла, зачинила обоє дверей, і ми того більш не чули.

— Ну-ну, перестань, — каже Кедді. Я перестав, далі їм. І Джейсон їсть, а Квентін — ні.

— Це мама! — каже Квентін. І встав.

— Зараз-таки сядь мені на місце! — наказала Ділсі. — У них там гості, а ти в брудному. І ти сядь, Кедді, й кінчайте вже вечеряти.

— Вона плакала! — каже Квентін.

— Ні, то хтось там заспівав, — каже Кедді. — Правда, Ділсі?

— Довечеряли б ви всі краще тихенько, як ото велів містер Джейсон, — каже Ділсі. — Усе дізнаєтеся, коли Пан Біг звелить.

Кедді повернулася на своє місце.

— Казала ж я вам: у нас вечірка, — говорить вона.

Верш каже:

— Він уже все виїв.

— То передай сюди його мисочку, — йому Ділсі. Мисочка й помандрувала геть.

— Ділсі, — каже Кедді, — а Квентін не вечеряє! А йому ж сказано слухатися мене.

— Доїдай своє, Квентіне, — каже Ділсі. — Та ви вже всі мали б довечеряти й забратися з кухні.

— Я більш не хочу, — каже Квентін.

— Як сказала я тобі: «їж!» — то ти й мусиш їсти! — йому Кедді. — Правда, Ділсі?

Пара від мисочки мені в обличчя, Вершова рука занурює ложку, й від пари мені лоскітно в роті.

— Я більш не хочу, — каже Квентін. — І яка може бути вечірка, коли бабуся наша хвора?

— Ну, гості внизу, — каже Кедді, — а бабуся може вийти на майданчик та й подивитися на них. О! Я так і вчиню: перевдягнуся в нічну сорочку й вийду на східці.

— То мама плакала, — каже Квентін. — Правда ж, то мама плакала, Ділсі?

— Не мороч мені голови, хлопче, — йому Ділсі. — Оце ж вас нагодувала, а зараз маю ще наварити на всю ту кумпанію.

За хвильку навіть Джейсон доїв. А тоді заплакав.

— Ще одне пхикало запхикало, — каже Ділсі.

— А він так щовечора — відколи бабуся занедужала, а його забрали від неї, — Кедді каже. — Таке пхинькало.

— Ось я розкажу про тебе! — Джейсон каже.

Він плаче.

— Ти вже й так розказав, — йому Кедді. — А більш тобі й немає чого розповісти.

— Ану всі спати! — каже Ділсі. Вона підійшла, поставила мене на підлогу й теплою ганчіркою витерла мені рот, руки. — Верше, проведи їх нагору чорним ходом, але щоб тихо. А ти, Джейсоне, перестань плакати!

— Ще ж не пора спати, — Кедді каже. — Ми ніколи не облягаємося так рано.

— А сьогодні ляжете раніше, — Ділсі каже. — Ваш тато звелів,