Тоні Джадт - Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт

із середовища заможних єврейських професіоналів Бреслау: типові представники старої німецько-єврейської буржуазії. Вони втекли з нацистської Німеччини і добре влаштувалися в Англії, проте залишалися німцями в усіх повсякденних дрібницях: від декору помешкання й вибору їжі до культурних відсилань, за якими впізнавали одне одного й новоприбулих. Коли котрась із тіток хотіла поставити мене на місце, вона ввічливо цікавилася, чи я читав той або той твір німецької класики. Їхнє відчуття втрати було явним і всюдисущим: німецький світ, що їх відкинув, був єдиним, який вони знали і який варто було знати, — його нестача завдавала болю значно глибшого, ніж будь-які злодіяння нацистів.

Мого батька, вихідця із зовсім іншого, східноєвропейського єврейського середовища, незмінно дивувало, що родичі з боку дружини рік у рік проводили відпустку в Німеччині. Він просто обертався до моєї матері, геть збентежений, і тихо питав: але як вони можуть? Правду кажучи, моя перша теща зберегла певну любов до Німеччини — як до Сілезії свого дитинства, так і до багатої, комфортної нової Боннської республіки, з якою дедалі ближче знайомилася. Вона та її сестра були переконані, що Гітлер — просто непорозуміння. Deutschtum, німецькість, залишалася дійсністю їхнього життя.

Німецька цивілізація була одним із єврейських ідеалів універсальних цінностей; іще одним була її полярна протилежність — інтернаціональна революція. Почасти трагедія нашого століття криється в дискредитації обох цих універсалій у 1930-х роках, жахіття й наслідки чого розходилися колами ще впродовж десятиліть. Однак місце антисемітизму в цій історії не таке очевидне, як декому любо вважати. Коли 1897 року Карла Люґера з його відверто антисемітською платформою вперше обрали мером Відня, віденські культурно підковані євреї аж ніяк не визнавали за ним влади визначати національну чи культурну ідентичність. Вони були не менш упевненими у власній ідентичності та, якби їх спитали, радше воліли б, щоб той вирішував (на що і претендував), хто був чи не був євреєм[13], ніж хто міг чи не міг бути німцем. Люґер для них, як Гітлер для пізнішого покоління, був минущим непорозумінням.

У Габсбурзькій монархії антисемітизм був новою формою політики, яку євреї та ліберали вважали неприйнятною, але до якої, на їхнє переконання, могли якось пристосуватися. Саме в ті роки на зламі XIX та XX століть австрійські соціалісти говорили про антисемітизм як «соціалізм дурнів», робітників, які ще не вміли розпізнати свого класового інтересу, тож в експлуатації себе звинувачували євреїв — як фабрикантів чи торговельних магнатів, — а не капіталізм. Зрештою, якщо проблема лише в «дурнях», її може розв’язати освіта: достатньо свідомі та поінформовані робітники не стануть звинувачувати євреїв. Завдяки імперському лібералізмові в центральній урбанізованій частині Європи євреї змогли мігрувати у великі міста і здобути вищі статуси: з якого дива євреям (або соціалістам) відмовлятися від нього чи втрачати віру в його перспективи?

Візьмімо приклад видатного угорського економіста Ніколаса Калдора. Він виріс у міжвоєнній Угорщині й мислив про себе насамперед як про освіченого представника вищого середнього класу рідного Будапешта: його світ був світом вишуканих угорських євреїв, німецькомовних і з німецькою освітою. Коли я вперше зустрів його на початку 1970-х, він приймав у себе молодше покоління угорських економістів та інтелектуалів, яких у кращому разі тримав на співчутливій відстані: новоприбулі провінціали, обділені культурою і мовою своїх батьків, змушені жити в маленькому комуністичному висілку. Тоді як у моєму англійському єврейському дитинстві євреї завжди й очевидно були, вдаючись до категорій Ганни Арендт, вискочнями або гнаними. Нікі Калдор упродовж свого будапештського дитинства явно не набув жодної з цих ідентичностей.

Будапешт був навіть характернішим зразком вибіркової асиміляції, ніж Відень. Угорці, які 1867 року здобули в межах Габсбурзької монархії щось на кшталт державного суверенітету, взялися розбудовувати свою столицю як таке собі еталонне модерне місто, запозичувати деінде й імпортували архітектурні та містопланувальні шаблони, аби створити винятковий міський світ площ, кав’ярень, шкіл, вокзалів і бульварів. У цьому новому місті їм вдалося без особливого умислу і в неймовірних масштабах інтегрувати багатьох міських євреїв в угорське суспільство.

Така інтеграція, хай і приречена на недосконалість, була неможливою навіть для найкраще асимільованого польського чи румунського єврея. На територіях смуги осілості в Російській імперії та прилеглих до неї західних регіонах євреї були змушені діяти всупереч, здавалося б, очевидному: хоч якою чудесною та здатною до асиміляції була кожна окрема особа, ціла громада була — за визначенням й усталеною практикою — чужою в національному просторі. Навіть у Відні євреї практично мусили обмежуватися належністю до німецького культурного простору, який відкрила імперія, особливо після конституційних реформ 1867 року; після 1918 року, коли Німецька Австрія перевизначилась як нація, місце євреїв у ній стало значно проблематичнішим.

Поясню схематично: через мовні поділи й інституційну нестабільність східна частина Європи стала регіоном, особливо негостинним до численних чужинців на зразок євреїв. Поки українці, словаки, білоруси й інші розв’язували власні проблеми з визначенням і утвердженням національного простору, відмінного від сусідського, присутність євреїв могла лише ускладнити ситуацію і наразитися на протидію, стаючи мішенню для вираження національної невпевненості. Навіть у Габсбурзькій монархії євреї належали до міської цивілізації в межах сільської імперії; коли по Першій світовій імперія розпалася і перевтілилася в національні простори, де міста й містечка були ізольованими острівцями в неозорих аграрних просторах, євреї втратили своє місце.

Ще змалку, гадаю, я відчував у контексті своєї родини щось, що сформулював лише згодом, читаючи Йозефа Рота: мої батьки і діди, попри своє походження, нічого не знали про Польщу й Литву, Галичину чи Румунію. Знали вони імперію: зрештою, для більшості євреїв важили тільки рішення, які приймав центр, і протекція, надана згори. Євреї жили здебільшого на периферії, проте зв’язки інтересів та ідентифікації поєднували їх лише з імперським центром. Люди на кшталт моєї бабусі з материного боку, яка виросла у штетлі в Пілвішкі на південному заході Литви, нічого не знали про світ довкола. Як і бабуся, вони знали тільки штетл, знали столицю своєї частини імперії і також єврейське Вільно — а далі світ (тією мірою, якою він щось для них означав). Усе решта — регіон, довколишнє населення, місцеві християнські практики тощо — було для них не більше, ніж порожнім простором, у якому їм судилося жити. Сьогодні часто зауважують — і цілком слушно, — що їхні християнські сусіди (українці, білоруси, поляки, словаки та інші) мізерно мало знали про єврейські громади. Не надто цікавилися, і плекали прадавні упередження. Однак те саме неабияк стосувалось і євреїв з їхніми почуттями до «ґоїм». Ці взаємини, безперечно,