Делісія Леоні - Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні

Я злякалася, але скрикнула не через страх. Невидимі мотузки боляче стягнулися навколо хворого місця на стегні. Після невдалого падіння, я сильно забилася і тепер у мене на тому місці був синьо-фіолетовий синець. Дивно, але мене припинили мучити. Я так і залишилася висіти в повітрі, зв'язана по руках та ногах, але на мене перестали впливати силою. Зате за моєю спиною почувся черговий дзвін посуду, що розбився.

І тільки зараз я помітила внизу графа у інвалідному кріслі. Так як у мене не було можливості оглянути кабінет у ці дні, то я й не могла помітити між двома великими стелажами з книгами, двері. Саме там і перебував зараз чоловік.

— Відпустіть мене, будь ласка, - промовила я, дивлячись на графа, обличчя якого приховувала напівтемрява. Я лише змогла зазначити, що на мене дивилися не чорним поглядом, як завжди, а яскравими світло-блакитними очима.

Мене повільно винесли з кабінету, досить дбайливо поставили на підлогу, і... демонстративно зачинили переді мною двері до кабінету. Ну вже досить! Скільки можна виставляти мене таким чином?

— Я думаю, настав час поговорити, мілорде, — твердо промовила я, знову входячи до кабінету. Граф зупинився біля великого вікна і став відчужено дивитись у нічне повітря за склом.

— Мені потрібна робота, Ваша Світлість. Я сирота, з притулку. Мене найняли служницею до Вас. І це моя перша робота. Іти мені нема куди. Є тільки борг, який я маю віддати директрисі за ту доброту, яку вона для мене зробила з моменту моєї появи в її будинку. До моїх обов'язків входить годувати Вас, прибиратися в кабінеті. Небагато. Як з мого боку, так і з Вашого. Як Ви могли помітити, я не з полохливих. Всі Ваші вибрики мені не страшні, тому можете не турбувати себе більше.

Наче й не чує мене. Але, може, для інших його гра виглядала правдоподібною, але не для мене. Я надто багато вивчала трактати про божевільних. І ці три дні спостережень сказали мені більше, ніж будь-хто. Витримавши паузу, я знову заговорила:

— Ваша Світлість, я не зверталася б до Вас, якби не була впевнена, що Ви мене чуєте.

Реакції немає, але я була впевнена у своїх словах.

— Ви ж не божевільний. Ваші дії контрольовані. Ви лише лякаєте, виставляєте за двері, але не завдаєте шкоди. Значить, щось людське у Вас залишилося.

П'ять секунд, десять… Візок повільно повертається, і мене приковує важкий погляд чоловіка. Важко зрозуміти, що означає він, про що думає граф чи які сили зараз беруть над ним гору.

— Я хотіла б попросити Вас про одну послугу. Давайте Ви не станете мене помічати, а я – не турбуватиму Вас. Обіцяю, що я поводитимусь тихо і непомітно.

Чоловік трохи примружився, і це справді підтвердило мою правоту. Я логічно додумала його питання і поспішила додати:

— Для Вас вигода у тому, що до Вас більше не підсилатимуть незнайомих, чужих людей. Адже Ваша дружина не зупиниться. Після мене вона найме інших. Я частково розумію Ваше прагнення відгородитися від усього світу, але я запевняю Вас, що непомітнішої і тихішої служниці Вам не знайти. До того ж, повторюся, Ви та Ваша хвороба не лякаєте мене.

Я мала будь-якими способами втриматися на цій роботі. Тепер, коли я знаю, що граф не божевільний, що попереду ще багато часу для досліджень! Я не маю права упустити цей шанс!

Чоловік не зводив з мене пильного погляду, але мені довелося повернути голову в бік несподіваного галасу, який пролунав за робочим столом графа. Там я помітила магічне перо, що бігло по жовтому гербовому папері. Воно видавало неприємний скрегіт, поки дряпало текст. Перо акуратно лягло на стіл, а я підійшла і взяла в руки аркуш паперу. На ньому красивим, рівним та твердим почерком було виведено наступний текст:

«Скільки Ви повинні директрисі притулку? Я виплачу Вам всю суму і дам ще гроші на перший час, доки Ви не знайдете нову роботу. Ваших послуг я не потребую. Сьогодні ж Ви покинете мій дім».

Я дивилася на аркуш паперу і не поспішала відповідати та переводити погляд на графа. По-перше, мій план провалився з тріском. І якщо я зараз відмовлятимуся - це наведе на дивні думки графа. По-друге, я вивчала почерк хворого. У тих нечисленних записах, у яких йшлося про таких, як граф, ніхто жодного разу не згадував про почерки. Правильно, тому що нікому не вдалося зберегти ясний розум, силу волі, коли паразитична магія вже відібрала майже все тіло. Професор Шолла казав, що у графа відмовили спочатку ноги, правий бік тулуба, потім лівий. Рухливість залишилася в шиї та голові. Про слух було невідомо, але те, що у чоловіка віднялася мова – підтверджував зараз ось цей факт. Він не заговорив зі мною, а скористався… своєю магією? Своєю магією, щоби написати мені листа? О богині, скільки тут невідомого, скільки ще підлягає вивченню?!

Але час минав, і мені треба було щось відповісти. Міркуй, думай, Даріє! Я поклала аркуш паперу на стіл і повернулася до чоловіка. Прямо дивлячись у неупереджені, блакитні очі, спокійно заговорила:

— Чому Вас усі вважають божевільним? - звичайно відповіді не було, і навіть перо залишилося лежати на місці. А ось погляд графа змусив всі нутрощі стиснутися. Зрозуміло, від лагідної сироти ніхто не очікував таких відкритих розмов. Мені самій було неприємно від того, що я збиралася зробити, але й правду сказати не можу. Що-що, а бути піддослідним кроликом не захоче ніхто. Особливо цей чоловік.

— Ваша дружина, як і доктор Марвей, переконували мене у Вашому божевіллі. Та й Ваш дворецький у цьому певен. Ви обманюєте їх? Навіщо?