Делісія Леоні - Його заборонене кохання. По той бік прокляття., Делісія Леоні

Розділ 5.

Нестерпно дурне дівчисько! Я дивився їй услід спочатку розгублено і гнівно, але дивлячись на її шалену швидкість, мене миттєво скував страх і жах.

— Давай, Урагане, вперед! Покажи, на що ти здатний! - швидко застрибнувши на коня, скомандував я і ми помчали за дівчиною. - Нам потрібно врятувати її доки вона не звернула собі шию!

Ураган був радий цій погоні, але ось колишнього задоволення явно не відчував. Ще б пак! Спочатку вона каже, що відчуває невпевненість, потім розповідає про смерть свого брата і тепер мчить як... як...

Вона різко нахилилася, ледь не врізавшись у низьку гілку. З неї злетів капелюшок, її волосся несподівано розвіялося по вітру.

Задивившись на цю картину, я сам ледь не врізався в гілку. Я міцно вилаявся і пришпорив коня. Вона абсолютно безрозсудне дівчисько!

Я гукнув її, але вона не зупинилася і навіть не обернулася. Цілком можливо, що не чує. Або вдає, що не чує.

І звідки тільки у її коня стільки сил? Мій Ураган був найшвидшим конем у столиці, він не раз брав участь у змаганнях. Але відчувалася натренованість і сила у її скакуна. Їй слід було б бути набагато обережнішою, адже керувати ним було важко. І точно це не під силу такій юній і недосвідченій дівчині, як Еріел.

Я відчував, що Урагану подобається ця шалена швидкість. «Так, друже, ти давно так не пихкав». І якби трохи інша ситуація, я б теж, напевно, відчував азарт та радість.

Нарешті ми з Ураганом майже наздогнали дівчисько. Коли ми вирівнялися, я наказав Еріел зупинитися. Але вона лише кинула на мене погляд, усміхнулася і... знову вирвалась уперед.

— Придушу! - прошипів я, весь закипаючи від злості.

Вона різко змінила напрямок і повернула наліво.

— Еріеле, ні! Там обрив!

Але ця божевільна мене зовсім не слухала. Я прошепотів заклинання, намагаючись зупинити її коня, але воно чомусь не спрацювало. Невже вона наклала на себе захисне поле?

— Невже ти програєш їм, Урагане? - вже починаючи сердитись навіть на свого коня, гнівно пробурчав я.

Її кінь став дибки, а моє серце перестало битися. Я підняв руку, намагаючись утримати дівчину новим заклинанням, але моя сила просто відштовхнулася від невидимого бар'єру.

Еріел упоралася і втрималася на коні. Перед нами був обрив, унизу шуміла річка. Мало контролюючи свій гнів, я різко зістрибнув з Урагану, підійшов до дівчинки, яка вже встигла спішитися і з дурною, самовдоволеною посмішкою дивилася на мене. Я схопив її за руки і прошипів у обличчя:

— Ви зовсім збожеволіли, Еріеле? - добряче струсивши її, я ще сильніше закипав від злості. - Що Ви робите? Ви могли загинути, звернути собі шию. Заради чого? Заради дурної забаганки? Ви розумієте, що ледь не загинули?! У Вас немає жодної краплі розсудливості та серйозності! Дурне дівчисько, яке уявило, що їй підвладне все і всі? І якого демона Ви оточили себе захистом? Як я повинен Вам допомогти? Як?

Я замовк, переводячи подих, намагаючись заспокоїтися, хоч усе всередині ще тремтіло від страху. Сонячне проміння проривалося через густе листя, а теплий вітерець підняв її довге волосся, подувши їй у спину. Я поринув у солодкий запах її волосся, яке лоскотало моє обличчя, заважали мені бачити її обличчя, її очі.

Мені довелося однією рукою зібрати ці шовкові нитки, які переливались у моїх пальцях чудовим темним золотом. Зараз, при світлі ранкового сонця, стискаючи її волосся в руці, я залюбувався цим кольором.

Я різко видихнув, відпустив Еріел і відійшов на крок назад. А потім, не маючи сил бачити перед собою привидів минулого, відвернувся і відвів Урагана до дерева, прив'язавши його до ствола.

Страх, гнів змінилися важкими та похмурими спогадами. Це темне золото в моїх руках... Цей запах... Його важко мені описати було завжди. Солодкий, свіжий, м'ятний... Вона завжди любила м'ятний чай... з медом... У неї було волосся медового кольору, таке красиве, переливалося золотом... Я лише на мить прикрив очі, але я, наче, відчув її руки на моїх плечах. Я завжди любив, коли вона обіймала мене, підійшовши ззаду, вкривши мене своїм теплом, своїм ароматом, своїм шепотом.

— Графе? - почув я крізь туман болю і різко обернувся.

Її ручка у коричневій шкіряній рукавичці також різко відсторонилася від мого плеча. В її очах стояла... вина та каяття. Тепер вітерець легенько колихав її локони. Вона виглядала такою юною, такою вразливою.

— Я перепрошую, що налякала Вас, графе Тейрене. Насправді... я дуже добре катаюся на конях...

— Не сумніваюся, що Ваш брат стверджував подібне, — трохи охолонувши, вже спокійніше сказав я.

Еріел збентежено опустила очі і з сумом усміхнулася.

— Ви маєте рацію.

Дівчина замовкла. Просто вибачилася і все. Я зітхнув і не втримався від зауваження.

— Не слід так бездумно користуватися захисною магією.

— Я стаю на небезпечний шлях. Я маю виробити звичку використовувати її ледве не цілодобово, - скривилася вона і відійшла до свого коня.

Я підійшов і теж погладив її скакуна.

— Навіщо це Вам все? Бажаєте довести щось собі? Чи на згадку про батьків? – намагався зрозуміти я дівчину.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍