Уляна Пас - На твоєму боці, Уляна Пас

Розділ 5

Повернувшись у гуртожиток, не поспішаю розповідати Насті про зустріч з Даном. І взагалі, не зустріч це зовсім. Ми не говорили, тільки поглядами перекинулись. 

До вечора займаюсь пошуком підробітку в інтернеті. Оскільки Давид більше не працює в ресторані, про цей підробіток можна забути. І взагалі, після його ганебного вчинку я б і так туди більше не пішла. 

Дуже важко знайти якусь роботу і поєднувати її з навчанням. Усім потрібні працівники на повний робочий день, а не студенти.

– Лізо, а ти чого не збираєшся? – питає Настя, яка змінила вже третю сукню і ніяк не може визначитись, у якій краще піти. 

– Так я готова, – кажу.

– Тобто? – здивовано на мене витріщається. – Ти збираєшся йти в цьому?

– А що не так?

Дивлюсь на свої потерті джинси і білу футболку. Начебто все ок. Я ж не в ресторан зібралася йти, а в сусідню кімнату. 

– Давай я дам тобі свою сукню, – Настя вже тягнеться за шматком якоїсь тканини, але я її зупиняю. 

– Давай краще без суконь! Я так піду!

Добре, що подруга знає мене не один рік. Сперечатись зі мною вона не буде. В деяких моментах я готова до кінця стояти на своєму. Вибір одягу до цього належить. 

Рівно о шостій залишаємо свою кімнату і прямуємо в кінець коридору, де вже чутно музику і зібралося чимало гостей. Саша – душа компанії, і друзів у нього багато. Та коли заходимо у кімнату, я розумію, що тут як у консервній банці. 

– Ти прийшла! – іменинник виринає з натовпу і широко мені усміхається.

– Прийшла! Щиро тебе вітаю! – даю йому коробку з подарунком, і Саша одразу ж відкриває її. Дістає перстень і надіває на палець. 

– Дякую, Лізон! – несподівано він міцно мене обіймає, а Настя показує мені великий палець, начебто все так і має бути. – Хочеш щось випити?

– Та ні. Завтра на навчання, – кажу.

– Так нам усім завтра на навчання! – фиркає. – Тримай! 

Він засовує мені в руки склянку з чимось коричневим і явно алкогольним, а я її приймаю. Пити не збираюсь, але Саші про це знати не обов'язково. Настя вже випиває з дівчатами з нашого поверху, а я стою біля стінки, щоб нікому не заважати. 

Не люблю я подібні заходи. Запах алкоголю викликає нудоту, а гучна музика змушує мій мозок дратуватись. Даю собі слово піти через кілька хвилин і дуже сподіваюся, що Саша не помітить мого зникнення, а то образиться.

Хочу залишити склянку на столі, але дістатись до нього доволі проблематично. Саме тому вирішую піти до себе разом з нею, а пізніше поверну Саші. 

Виходжу в коридор і несподівано з кимось зіштовхуюсь. Не очікуючи такого, виливаю вміст склянки на білосніжну футболку хлопця і розгублено витріщаюсь на пляму, що утворилася. 

– Ой, пробач! Мені так… шкода… – піднімаю погляд на свою жертву і розумію, що це просто знущання якесь. Переді мною стоїть Дан власною персоною і виглядає дуже щасливим. 

І чого тішиться, якщо я зіпсувала його футболку?

– Дійсно шкода, сонце? – нахиляється до мого вуха.

Якого біса Мазур забув у моєму гуртожитку? Це явно не те місце, яке він звик відвідувати? Невже він дізнався, де я живу, і заявився сюди? Чи це просто випадковість?

– Дійсно, – бурчу і відступаю. Помічаю, як Дана розглядають студенти, і трохи їх розумію. Він у цей інтер'єр взагалі не вписується, але чомусь стоїть зараз тут. – Мені треба йти. Пробач.

Роблю кілька кроків, а тоді зупиняюсь, тому що Дан не збирається так просто мене відпускати. Знову хапає за руку і нахиляється до мого вуха.

– Ця футболка коштує сто баксів. Як збираєшся компенсувати мені втрату? 

Ох, блін! Він серйозно зараз?! І що мені відповісти? Знову відправити його під три чорти? 

Дивний він все-таки. Сьогодні ми бачились, але Дан вдав, що ми не знайомі, а зараз витріщається на мене своїми зеленими очиськами і чекає чогось. 

– Пішли в мою кімнату. Спробую врятувати твою цінну футболку, – випалюю і висмикую свою руку.

Здається, я збожеволіла, якщо запрошую його до себе. Але це краще, ніж шукати зараз гроші, щоб повернути йому їх.

Дан, не вагаючись, йде за мною і, коли відчиняю двері, першим переступає поріг. Зацікавлено розглядає моє скромне житло, а тоді зупиняє погляд на мені. 

– Знімай футболку! – командую, а він усміхається кутиками губ. Одним махом знімає її з себе, а я тільки зараз розумію, яку дурницю втнула. Витріщаюсь на його голий торс і не вірю, що хлопець може так ідеально виглядати. 

– Зняв! Що далі? – питає. 

– Сюди давай! – вириваю її у нього з рук і розглядаю пляму. В принципі, врятувати її я можу, але хлопцеві доведеться походити ось так деякий час.

– Слухай, сонце! Нафіга тобі ця футболка? Я ж бачу, що це був лише привід притягнути мене сюди. Хіба ні? – Дан забирає футболку у мене з рук і кидає на ліжко, а сам торкається долонею моєї скроні. Він зовсім близько, ще й з голим торсом. Шалено сексуальний і такий… гарячий… 

– Ти занадто високої думки про себе, – ціджу і відступаю на крок. Фух! На щастя, я таки не втратила розум! – Я дійсно хочу врятувати твою футболку, тому що у мене немає такої суми, щоб тобі заплатити. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍