Ілларіон Павлюк - Білий попіл

щезнути з міста на кілька тижнів, а тут така оказія — і зарібок незлецький. Три гамани червінців — чи не диво! Якби мені було років двадцять — мчав би вже збиратися в дорогу. Та мені було вдвічі більше. І досвід нашіптував, що добра від цього діла не жди.

— Я б, може, і взявся, пане сотнику. Та річ у тім, що — хоч які б докази я знайшов, — ви вимагатимете від мене лише одного: довести вину Хоми Брута, якого ви вже давно осудили. А я в такі ігри не граюся. Якщо вже беруся за діло, то зважаю тільки на факти, а не на кількість гаманів, набитих золотом чи на переконання родичів жертви. Тож моє вам шанування, як то кажуть…

Я підвівся, збираючись вийти. Здалося, з сотникових очей сипонули іскри: чи то зі злості, чи то від сліз.

— Але хіба став би тікати невинуватий? — запитав Назар.

— Ну… Правду кажучи… — я обернувся. — Втекти напередодні людського судилища… А якщо ще й уявити вашу дочку… хай Бог милує… яка повзала, як ви кажете, по підлозі…

Звісно, він усе розумів. Я відчинив двері й побачив двох його мугиряк — Котелка і Кислу Пику, — які загородили мені прохід.

— Тоді ми відвеземо вас силоміць, — сказав з-за моєї спини сотник.

Розділ 4

— Он воно як… — вихопилось у мене.

І, перш ніж вони встигли рипнутися, щосили заїхав Кислій Пиці межи ноги. Квакнувши, він зігнувся і впав додолу. Котелок, як досвідчений борець, кинувся плечем мені в живіт, щоб схопити за стегна. Я встиг відскочити й обхопити його шию, та сили були нерівні. Сотник вчепився за мене ззаду: його напрочуд сильні пальці давили мені на лице, підбиралися до очей — довелося замружитися. Ще мить — і вони заштовхають мене назад у номер. А звідти вже зможуть винести — скажімо, у скрині, або ж загорнувши в килим. Треба терміново щось утнути. І я, наче недорізаний, заволав:

— Пожежа!!! Пожежа!!! Рятуйся, хто може! Поже-е-ежа!

Я зумів штурхнути сотника ліктем під дихало, його руки вмить відлетіли з мого лиця, і я розплющив очі. Котелок сунув на мене, наче дикий кабан, — довелося вчепитися обома руками за одвірок. Кисла Пика, хоч і крехтів, але зводився на ноги. Певно, сотник за хвилю теж оговтається… Опустивши руки, я відскочив у номер. Ризиковане рішення. Я був за крок від поразки, але Котелок таки не втримав рівноваги і загримів на підлогу.

— Поже-е-ежа! — знову загорлав я, пробігшись просто по спині розкаряченого на підлозі Котелка.

Інші постояльці — хоч їх було небагато — почали визирати з прочинених дверей і здивовано оглядати коридор. Сотник відчайдушно спробував знову затягнути мене в номер, обхопивши ззаду, але мимоволі тільки допоміг мені: я легко перекинув його через стегно, просто в обійми довготелесому.

— Ось тобі, вайло! — вигукнув я і чимдуж побіг коридором, де вже стовбичило з добрий десяток людей.

«Вирвався!» — подумав я. З’ясувалося — передчасно. Ззаду пролунав слабкий, аж жалісливий, голос старого:

— Злодій! Держіть злодія! Шахрай!

І цей тихий вигук пролунав для розгублених пожильців, які так і не побачили ні диму, ні вогню, як заклик протоієрея. Вмить забувши про пожежу, коридором прокотилася багатоголоса луна: «Держіть злодія!». Якийсь вусань у спідній білизні кинувся мені навперейми. Я примудрився ухилитись від нього, а потім збагнув, що старому сотнику нелегко буде довести свої слова, адже навіть мій пістоль — і той забрали його посіпаки.

— Заспокойтеся, панове! — вигукнув я, зупинившись і розвівши руки. — Не ламайте дров! Цей чоловік — небезпечний аферист! А в мене у кишені — тільки гривеник для візниці, можете переконатися.

Мовлячи це, я раптово відчув, що кишеня мого сюртука якось поважчала. Невже…

— Мій гаман із червінцями, — плаксиво сказав сотник, удавано, хоч і доволі вдатно, задихаючись. — У нього… У правій кишені…

От же старий чортяка! Підкинув! Спершу я хотів було кинути цей чортів гаман на підлогу, та вчасно схаменувся, бо промовистішого зізнання в крадіжці годі вигадати. Вусань у спідньому накинувся на мене зі спритністю переляканої жаби, тож довелося облишити всі надії на чудесний порятунок. Я відскочив на добрих три метри й кинувся навтьоки. Весь набрід попер за мною, наче хорти на ловах.

Ось я вже на сходах, долаю їх кількома стрибками. Та посеред вестибюля, насторожені ґвалтом, на мене вже чекають метрдотель і двійко коридорних. Промайнула примарна надія, що зможу вдати, начебто натовп женеться за кимсь іншим. Але викриваю сам себе, занадто стрімко встрибнувши в залу. Швейцар, який трохи раніше і не подумав відмовитися від моїх чайових, перший скидає руку з вигуком: «Держіть його!».

Я озираюся. Люди котяться сходами вниз, як горох, і вже подолали один прогін. Кисла Пика пхається наперед, рухами спритного плавця розкидає всіх, хто опиняється в нього на шляху. Я вискакую на поруччя, підстрибую й хапаюся за стійки горішнього прольоту. Страх, що охоплює мене чимраз дужче, додає сили та рішучості. Кілька рухів — і я вже нагорі, за спинами натовпу.

Передні, помітивши мій маневр, вмить кинулися назад, хоча решта переслідувачів іще бігли донизу, — здійнялась веремія. Вусань у спідньому бадьоро підскочив, повторивши мій викрутас, але я від щирого серця затопив у його огидну фізію, щойно вона вигулькнула над поруччям. Він лантухом гепнувся вниз і, якщо вірити галасу, добряче причавив іще кількох.

З коридору другого поверху сунули сотник і Котелок. Цього хлопця, що його силу ще не встиг забути, варто було стерегтися — і я ринув на третій. Він одразу ж, покинувши старого, влупив за мною.

Пустий коридор закінчувався вікном. Усе наче й добре, але ж — третій поверх, а я не міг пригадати, чи були зовні на цій будівлі якісь піддашки, щоб на них вискочити. Ще жевріла надія на широкий карниз, тож я побіг. Подолавши більшу частину шляху, помітив праворуч невеликі дверцята, не більш як метр заввишки. Аби тільки це було те, про що я подумав!

Нахилившись, натиснув на ручку, — й аж серце замліло від радості: коридорні кидали сюди брудну білизну. І — я не вірив своїм очам — верейка внизу була повна-повнісінька. Озирнувся. Котелок був за кілька метрів й уже готувався мене схопити. Якщо я помилився щодо верейки, то з такої висоти… А втім, хіба маю вибір?

Закинувши ноги в прохід, прослизнув у вертикальну, обшиту металевими листами шахту. Вона була доволі вузька, тож ліктями і розкаряченими коліньми я вперся в гладкі стінки, щоб уповільнити падіння. Та все одно прослизнув доволі швидко. Опинившись внизу, щосили вперся в стінки краями шкіряних підошов, сяк-так пригальмувавши. Врешті-решт м’яко плюхнувся в брудні простирадла.

З верейки виліз незграбно, проте швидко — просто вивалився звідти, трохи забивши плече об кам’яну підлогу. Згори вже долинав скрегіт черевиків — то спускався Котелок. Відштовхнувши верейку вбік, я нишпорив очима довкруг. На стіні, поміж двох великих мидниць, висіла пральна дошка.

Котелок неоковирно зістрибнув на підлогу і, здається, підвернув ногу, бо голосно зойкнув й одразу впав. Я замашно вгатив його пральною дошкою по потилиці. Хоч як це дивно, він іще й спробував підвестися. Довелося зацідити йому вдруге, а потім ще й утретє. Котелок навіть не зомлів — лише кректав і намагався звестись на ноги.

Я кинувся до виходу. Двері підвалу були незамкнені. Вискочив у якийсь чорний хідник. Десь поруч, якщо вірити запахам і звукам, була кухня. Вихід — праворуч, а ліворуч — вікно на вулицю. Я побіг до нього. На щастя,