Ілларіон Павлюк - Білий попіл

обличчя помережила старість, під широкою нижньою щелепою вже трохи відвисала зів’яла шкіра, між глибокими зморшками на його лиці проглядали дрібні старечі брижі, а очі… Це були очі людини, яка за своє життя добряче скуштувала лиха. З них прозирала втома. Одягнутий він був незвично — в місті так не вбиралися: жупан, широкі штани, чоботи, шкіряний пояс, козацька шабля при боці, світла полотняна сорочка, вишита чорним.

Я підвівся їм назустріч. Тип у котелку безпардонно обшукав мої кишені, і я похвалив себе за завбачливість. Утім, високий парубійко з кислою пикою почав перевертати подушки на кріслах та дивані й, звісно, знайшов мій пістоль. Відтак став осторонь, а старий причинив за собою двері.

— Довго ж я тебе шукав, — сказав він. — Ну, здрастуй.

— І вам не хворіти. З ким маю честь?..

Втомлений погляд його вицвілих блакитних очей свердлив мене, ніби намагався прочитати думки.

— Моє прізвище Засуха. Чули таке?

— Ні, — чесно признався я.

— Ви певні?

— Слухайте, добродію, мені от‑от урветься терпець. Та з огляду на ваш поважний вік, я можу зачекати ще хвилину… І не раджу вам зловживати моїм довготерпінням.

— А Хома Брут? — запитав він, пропустивши мої слова повз вуха. — Чували коли-небудь про семінариста Хому Брута?

— Ні. Ніколи про такого не чув. Це все? Бо я теж маю до вас кілька запитань.

Здавалося, він щиро мені не вірить. Раптом дідуган хвацько дістав з-під жупана старезний пістоль, і його тьмяне дуло націлилося мені просто в лоба.

— Здається мені, ти брешеш, хлопче.

— А мені здається, діду, що тобі не варто отак необачно ризикувати своїм здоров’ям.

Ані його погляд, ані пістоль у руці не виказували щонайменшого хвилювання. Він дивився мені в очі зацікавлено, намагаючись знайти якусь відповідь. Про всяк випадок я навіть напружив пам’ять — а що, як і справді чув десь це ім’я, — але на гадку нічогісінько не спадало.

Потім старий — так само раптово — опустив пістоль і засміявся.

— Схоже, ти й справді нічого… — на мить затамував подих, — не чув про мою історію.

Він підійшов до крісла, та, перш ніж сісти, обернувся і запитав:

— Я можу сісти?

— Чого ж ти не питав дозволу, коли тицяв у мене пістоликом?

Він мовчки вмостився в крісло.

— Можливо, сам Бог послав вас до мене… — сказавши це, старий подав знак своїм людям, щоб вони вийшли. Ми залишилися самі.

— Даруйте мені всі ці перестороги… Діло в тім, що я пропоную чималі гроші за одну послугу. Вже кілька людей за це бралися, та тільки щоб отримати аванс і щезнути. Мої люди спостерігали за вами певний час, і все свідчить про те, що ви — чесний слідець. Аж раптом ви самі підійшли до Олеся й зажадали зустрічі. Це трохи спантеличило мене. Кількох пройдисвітів мені вдалося викрити, — варто було тільки націлити пістоля в мордяку… Тож… Іще раз — вибачайте.

Я кивнув:

— Згода.

Він надовго замовкнув, заглибившись у якісь свої роздуми, і я його не квапив. Мабуть, лише цілковитий відчай змушує людину поводитися так, як цей старигань: то погрожувати незнайомцеві пістолем, то реготати. Ніби відповідаючи на мої міркування, старий мовив:

— Я довго шукав такого, як ви. У Києві вже ходять перекази про Білого Цигана. Адже так вас називають? Кажуть, ви завше у виграші… Ось чому я хочу, щоб ви взялися за моє діло.

Він поліз за пазуху, видобув звідти великий шкіряний гаман і кинув мені. Й хоча він був набагато менший за втрачений учора саквояж, проте містив значно більшу суму, адже був набитий золотими монетами.

— Непогано, — зваживши гаман на долоні, я кинув його старому в руки. — Та спершу я хотів би почути, що то за діло.

Він заховав гроші.

— Я вже казав — моє прізвище Засуха. Назар Засуха. Я — сотник на хуторі за п’ятдесят верст од Києва. Діло, з яким я приїхав сюди, складне й до снаги не кожному. Йдеться про мою дочку… Єдине моє дитя… Хтось жорстоко забив її до смерті… Вона ледве трималася на ногах, як дійшла додому… І… Останні її слова — це було ім’я та прізвище вбивці. Хома Брут. Цей нелюд жив на нашому хуторі, він проходу не давав моїй дочці… Є свідок, який на власні очі бачив, як він тієї ночі накинувся на неї…

Старий замовк. Обличчя його було спокійне, наче він просто добирав потрібне слово, проте кісточки п’ястуків побіліли від напруги.

— Перед смертю моя доця встигла заповісти, щоби цей виродок відспівував її три ночі… Хоча негідника хотіли відразу ж повісити…

— Чому ж не повісили?

Сотник здивовано поглянув на мене:

— Втрутилися його друзі. Їх було троє, і вони вірили, що Хома — невинуватий, ба навіть ладні були життя своє за нього покласти. Люди на хуторі розділилися… І тоді моя жінка сказала всім про останню волю нашої дочки. Якщо вже вона заповіла три ночі побути в храмі Божому разом зі своїм вбивцею, то недаремно. Адже, як усі знають, протягом перших трьох днів по смерті душа не покидає цей світ і може подати всім живим певний знак… На тім і зійшлися: три ночі замикати душогуба в нашій церкві, наодинці з домовиною, а вже потім — рішити його долю залежно від того, чи будуть знаки, що вкажуть на його тяжкий гріх, чи, навпаки, на невинуватість. Але якраз третьої ночі Хома втік, убивши чоловіка, який охороняв церкву.

Я замислився, ще раз прокрутивши цю історію в голові.

— Цікаво. Отже, ви чули, що вона назвала цього Брута вбивцею?

— Увесь хутір чув, як вона йшла від старої верби й вигукувала його ім’я. А вже вдома вона сказала матері, що це він побив її.

— Гаразд. Іще запитання. Чим він завдавав ударів? Руками чи, може…

— Каменем. Такою великою круглою каменюкою.

— А стара верба стоїть біля води?

Він метнув не мене тяжкий погляд з-під густих брів.

— Вона стоїть на пагорбі, біля підніжжя якого тече струмок. Мені до душі ваша уважність до дрібниць, але доказів вини Хоми Брута — більш ніж досить.

— Яких саме доказів?

Сотник довго не зводив з мене своїх збляклих очей, наче вагався, казати чи ні. Нарешті наважився:

— Уранці після третьої ночі в церкві, коли ми зайшли… Труна була порожня. А моя дочка лежала на підлозі, біля краю намальованого крейдою кола, в центрі якого стояла катедра — за нею Брут читав псалтир. Моя доця… Вона нібито повзла по підлозі… Очі її були широко розплющені, а права рука вказувала просто на катедру, за якою раніш вичитував псалтир її вбивця!

Очі сотника виповнилися божевільним вогнем. Я замислено витер пальцями кутики рота, щоб приховати мимовільну усмішку. Це ж треба! Повзла по підлозі й вказувала пальцем!

— Це все дуже цікаво, — сказав я, вдавано насупившись, щоб не виказати своїх справжніх почуттів. — Мертва дівчина повзе до свого вбивці, щоб усім довести його вину! В цьому є щось… Готичне! М-м-м… Ось тільки я ніколи не повірю в такі нісенітниці. Як то кажуть, звиняйте великодушно.

— Хочте вірте, хочте не вірте, пане Білий, але я додам до цього гамана ще два таких, якщо ви візьметеся за це діло.

Що й казати, загалом мені і так, і сяк було б корисно