Тімоті Снайдер - Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

досягнень польською мовою, ніж на русифікацію потенційно корисних підданих. У 1803 р. Олександр I відновив у Вільні школу, засновану єзуїтами у 1579 р., як університет із польською мовою викладання. Цим закладом, як і всім Віленським навчальним округом, керував друг царя Олександра, його радник та наставник польсько-литовський князь Адам Чарторийський (1770–1861). Віленський університет, успадкований від Речі Посполитої, був найбільшим подібним закладом Російської імперії. Протягом життя цілого покоління він підтримував переконання місцевої еліти, до якої належав і Міцкевич, що мовою культури та політики була польська. Університет і пов'язані з ним школи готували людей, які зберегли в історії, літературі та поезії пам'ять про щойно зникле Велике князівство Литовське[28]. (Цікаво, що протягом певного часу секретарем і безпосереднім керівником Чарторийського були українці. Подібно до того, як наприкінці XVIII ст. поділи Речі Посполитої привели на імперську службу поляків, століттям раніше, після поділу України за Андрусівським перемир'ям, у Петербурзі з'явилися й українці.)

Поетичну кар'єру Міцкевича важко уявити без університетської підготовки рідною польською мовою в рідній Литві. Це чітко видно на прикладі його шедевра, «Пана Тадеуша», якого Міцкевич дописав у паризькому вигнанні в 1834 р. Ця історія чвар і кохання литовських шляхетських родин закінчується навесні 1812 р., коли Наполеон та його армії проходили Литвою на Москву. Герої поеми, литовські шляхтичі, приєднуються до французького війська, як воно й було насправді; тринадцятирічний Міцкевич спостерігав це на власні очі. Серед тих, хто приєднався до Наполеона у 1812 р., була третина студентів Віленського університету. І хоча Олександр I виграв війну, він не захотів його закривати, завдяки чому в 1815 р. університетські двері були відчинені для Міцкевича. Та навіть зареєструвавшись студентом, який отримує урядову стипендію, юнак вказав своє ім'я як «Адам Наполеон Міцкевич». Оскільки російський цар заплющив очі на те, що литовська шляхта, вихована в його університеті, воювала проти його ж держави, Міцкевич зміг отримати вищу освіту польською мовою. Пізніше він створив ностальгійний шедевр, у якому поєднав трагедію Польщі з тією ж війною проти Росії[29].

За часів Міцкевичевого навчання в університеті польські литовці вважали, що неминуче відродження Литви пришвидшить творення нової Речі Посполитої. Потенційним суперником цього переконання були не ворожі один одному націоналізми, яких тоді ще не існувало, а російська імперська держава. Ідеї про відродження захоплювали Міцкевича та його друзів-студентів, що називали себе філоматами[30]. Після завершення студій Міцкевич врятувався від викладацької рутини в Ковно «завдяки» арешту ув'язненню та засланню вглиб Росії. Роки його вигнання, проведені в Одесі, Петербурзі та Москві, а потім на еміграції в Дрездені та Парижі, стали надзвичайно продуктивними на найкращу будь-коли створену польську поезію. Міцкевич не приєднався до польського повстання проти російської влади у 1830–1831 рр., поразка якого започаткувала новий, романтичний період польської політичної думки й призвела до закриття Віленського університету. Проте колишні студенти цього закладу продовжували свою діяльність у Литві, Польщі, Росії та Європі. Поезія Міцкевича гармонійно поєднувала людську й національну ностальгію. Річ Посполиту вже неможливо було відновити, а сам Міцкевич ніколи вже не повернувся до рідної Литви. «Пана Тадеуша» було написано у 1832–1834 рр., одразу після розгрому повстання, а сама поема, як тепер знає кожен польський і литовський школяр, починається рядками:

«Батьківщино моя, Литво!

Ти на здоров'я схожа!

Яка ти дорога, лиш той збагнути може,

Хто втратив раз тебе»[31].

Оскільки в майбутньому його твори стали надзвичайно популярними, Міцкевича потрібно розглядати в його власному часі. Подібно до інших європейських романтиків, він прагнув «створити новий світ на руїнах старого»[32]. Для романтиків Західної та Центральної Європи «старий» класичний світ зруйнували Французька революція та Наполеон, тому своїм завданням вони визначали встановлення нових політичних і культурних засад. На відміну від них, для Міцкевича та польських романтиків старий режим припинив існування з поділами Польщі, а Французька революція та Наполеон принесли надії на його відновлення. Після поразки Наполеона шляхта Великого князівства Литовського вже не мала інших потенційних союзників, за винятком хіба навколишніх селян, і Міцкевичів поетичний романтизм створив політичну дилему. Якщо романтики інших бездержавних націй, таких як Італія чи Німеччина, змогли відносно легко поєднати «простолюд» із новопосталою «політич-ною нацією», то в історичній Литві все було складніше. Гердерівську ідею про те, що кожен народ мас власний дух, виявилось непросто застосувати там, де різні локальні громади, мови та релігії вже так довго й успішно поєднувались із належністю до єдиної політичної нації. Проблема полягала не лише в розмаїтті культур, а ще й у живій пам'яті про колишні політичні інституції. В середині XIX ст. ідея об єднаної Німеччини чи Італії залишала достатньо простору для уяви, оскільки раніше нічого подібного не існувало. З іншого боку, ідея об єднаної Польщі автоматично воскрешала привид щойно померлої Речі Посполитої, тим більше, що в Речі Посполитій якраз перед її розпадом прийняли першу в Європі конституцію. В уявленні Міцкевича Литва була водночас частиною цієї політичної традиції і батьківщиною таких романтичних чеснот, як гармонія, краса, енергія та насолода. Подібно до Гердера, який вірив, що слов'яни можуть принести Європі молодість та енергію, Міцкевич вірив, що Литва оживить всю Річ Посполиту[33].

Ранньомодерні Міцкевичеві ідеї про «Литву» як край багатьох народів, але, зрештою, польського майбуття, були сповнені суперечностей, характерних для часу, коли розуміння національності радикально змінилось. Хоча сам він і не був етнічним польським націоналістом і ніколи не бував у Варшаві чи Кракові, створена ним чарівна поезія стала після його смерті в 1855 р. виразником польського етнічного націоналізму. Хоча Міцкевич ніколи не уявляв собі Литви окремо від Польщі, його образи пізніше використали литовські діячі, абсолютно переконані в своїй відмінній етнічній та національній ідентичності. Наприкінці XIX ст. у північно-західній частині колишнього Великого князівства Литовського литовська мова стала фундаментом для культурної окремішності, якою пізніше скористаються нові націоналісти етнічної Литви. Це означало перетворення Міцкевича на литовського національного поета. Іронія полягає в тому, що якби етнічне визначення національності, яке виникло в Центральній Польщі та Північно-Західній Литві, правдиво відбивало історичні процеси, то Міцкевич виявився би білорусом, а не поляком чи литовцем. Зрештою, він народився серед східнослов'янських селян, яких ми сьогодні звемо білорусами, серед яких і відбувається дія «Пана Тадеуша». Але ще більша іронія полягає в тому що білоруська шляхта та письменники, найвідданіші прихильники Міцкевича, так і не скористались своїми «етнічними» перевагами і не претендували на нього як на свого «національного поета» Модерний етнічний націоналізм, що охопив Міцкевичеву Литву, колишнє Велике князівство Литовське, мав би базуватись на мові «більшості», або на діалектах, які сьогодні ми назвали би білоруською мовою. Однак цього не сталося. Етнічний націоналізм — це політична ідея, а її успіх чи поразка має мало спільного з розмірами «етнічних груп». Як ми спробуємо показати в наступному розділі, політика забезпечила найширші можливості для інтерпретацій «Пана Тадеуша», які за своїм духом були якнайдалі від