Джеймс Хедлі Чейз - Труна з Гонконгу

заміж за його сина, Германа Джефферсона, у Гонконгу близько року тому. Чоловік нещодавно загинув в автокатастрофі, і вона привезла його тіло сюди для поховання.

— Навіщо? — запитав я, витріщаючись на нього.

— Старий Джефферсон хотів, аби його сина поховали у родинному склепі. Він заплатив цій дівчині, щоб вона прилетіла з тілом.

— А що трапилося з тілом?

— Його забрав в аеропорту власник похоронного бюро сьогодні вранці о сьомій годині, діючи за розпорядженням. Зараз воно у його залі й очікує на поховання.

— Ви це перевірили?

Він позіхнув, показуючи мені половину вставних зубів.

— Послухай-но, детективе, нічого тобі розказувати мені, що я маю робити. Я бачив труну і перевірив документи: усе в порядку. Китаянка прилетіла з Гонконгу о першій тридцять. Взяла таксі з аеропорту до твоєї контори. Одне лише не можу зрозуміти: чому вона прийшла зустрітися з тобою відразу після приїзду і як її вбивця знав, що вона прийде до тебе. Що їй було потрібно?

— Атож. Якщо вона з Гонконгу, то звідки знала про моє існування? — сказав я.

— Твоє припущення, що вона телефонувала щодо зустрічі близько сьомої, після того, як ти залишив контору, неправильне. У цей час вона була в повітрі. Якби вона писала, ти б про це знав.

Я на хвильку замислився.

— Припустімо, Гардвік зустрів її в аеропорту. Він телефонував мені звідти о шостій. Припустімо, він дочекався її прильоту і сказав їй, що він — це я. Припустімо, він пішов уперед, поки вона залагоджувала питання з труною, й відчинив замок на зовнішніх дверях (його не надто важко відчинити), а тоді чекав, коли вона приєднається до нього.

Схоже, це припущення Ретніку не надто сподобалося, та й мені теж.

— Але що в дідька вона хотіла від тебе? — із вимогою в голосі запитав він.

— Якби нам було це відомо, ми б не ставили один одному запитань. А як щодо її багажу? Ви його знайшли?

— Так. Вона здала багаж у камеру зберігання, перш ніж залишила аеропорт: чемоданчик, у якому не було нічого, окрім змінного одягу, статуетки Будди та кількох китайських ароматичних паличок. Вона, очевидно, летіла порожнем.

— Ви уже розмовляли зі старим Джефферсоном?

Ретнік скривився.

— Еге ж, я розмовляв із ним. Він поводився так, наче ненавидить мене до глибини душі. Гадаю, саме так і є насправді. От і все пекло одруження дівчини з членом впливової сім'ї... Мій шурин і Джефферсон ладнають між собою, як я з наривом на своїй шиї.

— Та все ж у цьому є й певні переваги, — мовив я.

Він торкнувся своєї перлової шпильки для краватки.

— Інколи. У будь-якому разі, старий козел не дозволив собі вилити душу. Він сказав, що хоче, аби я впіймав того, хто убив його невістку, а якщо ні, то у мене будуть неприємності, — лейтенант погладив свого носа, схожого на дзьоб. — Джефферсон має чималий вплив у цьому місті й може завдати мені клопотів.

— Тож він нічим не допоміг?

— Звичайно ж, ні.

— А як щодо кур'єра, який доставив мені три сотні баксів? Адже він міг бачити вбивцю.

— Послухай, детективе, ти й на половину не такий чудовий спец, яким себе вважаєш. Я його перевірив — нічого. Та от що цікаво: конверт із грошима було передано о четвертій годині у головне відділення служби доставки, яке, як тобі відомо, міститься через дорогу від твоєї контори. Ніхто з цих тупоголових клерків не зміг пригадати, хто його приніс, та, згідно з вказівками, доставити тобі конверт потрібно було о шостій п'ятнадцять.

— Ви перевірили корпорацію Геррона, щоб дізнатися, чи працює там Гардвік?

— Так, я перевірив кожнісінький бісовий факт. Гардвік на них не працює.

Лейтенант позіхнув, потягнувся, а тоді підвівся.

— Я йду спати. Можливо, завтра щось і спаде мені на думку. А сьогодні з мене досить.

Я також підвівся.

— Її убили з мого пістолета?

— Так. Жодних відбитків, на машині теж нічого. Убивця — вправна бестія, та він таки допустить помилку... вони завжди так роблять.

— Дехто з них.

Ретнік сонно поглянув на мене.

— Я зробив тобі добру послугу, Раяне, тепер спробуй хоч якось віддячити. Матимеш ідеї — дай знати. Зараз вони мені потрібні.

Сказавши, що не забуду про нього, я попрямував до авто, а тоді швидко поїхав назад до своєї квартири і свого ліжка.

4

У контору я прийшов наступного понеділка відразу ж після дев'ятої. Біля дверей зустрів кількох газетних репортерів. Вони хотіли знати, де я провів увесь учорашній день. Репортери прагнули потрапити до мене, аби почути мої міркування щодо всієї цієї історії про вбивство, і розсердилися, що не змогли мене знайти.

Я провів їх у свою контору і сказав, що увесь день був у головному управлінні поліції. Пояснив, що не знаю про вбивство більше за них, а можливо, й менше. Ні, у мене нема жодного уявлення ні про те, чому китаянка прийшла до моєї контори о такій порі, ні як вона потрапила в будинок.

Репортери півгодини обстрілювали мене запитаннями, та це була лиш марна трата часу з їхнього боку. Зрештою, невдоволені, вони пішли.

Проглянувши свою пошту, я викинув більшість листів у корзину для сміття. Там був лист від жінки з Палма-Маунтін, яка хотіла, аби я знайшов того, хто отруїв її собаку. Я саме друкував їй ввічливу відповідь, пояснюючи, що надто зайнятий, аби допомогти, коли хтось постукав У Двері.

— Заходьте! — гукнув я.

Увійшов Джей Вейд, мій сусід. Він виглядав трохи збентеженим і зупинився за кілька футів від столу.

— Я вам не заважаю? — запитав він. — Це справді не моя справа, та мені цікаво, чи вже встановили, хто її вбив.

Його цікавість мене не здивувала. Вейд був одним із тих тямовитих людей, які не можуть протистояти спокусі зацікавитися злочинами.

— Ні, — відповів я.

— Не вважаю, що це допоможе, — вибачливо мовив він, — та, думаючи про все це, я пригадав, що чув, як близько сьомої години дзвонив ваш телефон. Він дзвонив деякий час. Це було після того, як ви пішли.

— Мій телефон часто дзвонить, — констатував я, — та все ж дякую. Можливо, це допоможе. Я повідомлю лейтенантові Ретніку.

Він провів рукою по коротко стриженому волоссю.

— Я просто подумав...