Джеймс Хедлі Чейз - Труна з Гонконгу

Ми закурили і видихнули один на одного дим.

— Гаразд, Раяне, — сказав він. — Я тобі вірю. Мені б хотілося думати, що це ти убив її, однак не все так просто. Я б зекономив собі до дідька багато зусиль і часу, якби повірив у це, та не можу. Ти — дешевий приватний детектив, але не дурень. Тебе несправедливо звинувачено.

Я розслабився.

— Та не розраховуй на мене, — продовжив він. — Буде важко переконати у цьому прокурора. А він — дратівливий недоумок. Щойно дізнавшись, що у мене є на тебе, він заведе справу. Навіщо йому чекати так довго, аби бути у цьому переконаним?

Здавалося, на це нема чого сказати, тож я нічого й не відповів.

Ретнік пильно дивився через вікно, із якого було видно задній двір багатоквартирного будинку, що його здавали в оренду, із погано випраною білизною на мотузках та дитячими візочками на балконах.

— Мені потрібно поритися довкола, перш ніж прийму рішення щодо тебе, — урешті-решт сказав він. — Я можу зареєструвати тебе як важливого свідка або попросити потинятися довкола на добровільних засадах. То що вибереш?

— Я потиняюся довкола, — відповів я.

Ретнік узяв телефон.

— Ти мені потрібен, — сказав він, щойно по той бік лінії почувся голос.

Настала пауза, а тоді поштовхом відчинилися двері й увійшов хлопець у цивільному. Він був із сумлінних працівників, робота поліцейського яких ще не зіпсувала. Він дивився на Ретніка так, як вірний собака чекає на кістку.

Із виразом відрази, наче відрекомендовуючи бідного родича, Ретнік махнув рукою у мій бік.

— Це Нельсон Раян, приватний детектив. Виведи його звідси і займи чимось доти, поки він мені не знадобиться, — лейтенант поглянув на мене. — Це Паттерсон. Він нещодавно вступив у поліцію, тож не зіпсуй його раніше, ніж потрібно.

Вирушивши за Паттерсоном коридором, я увійшов у ще одну маленьку кімнату, яка пахла затхлим потом, страхом і засобом для дезінфекції. Я сів біля вікна, а Паттерсон, виглядаючи збентеженим, примостився на краєчку столу.

— Розслабся, — сказав я. — Ми, мабуть, пробудемо тут кілька годин. Твій бос намагається довести, що це я убив китаянку, але в нього нема жодного шансу.

Він пильно поглянув на мене витрішкуватими очима.

Намагаючись заспокоїти його, я запропонував наполовину скурену сигару, яку дав мені Ретнік.

— Це музейний експонат. Хочеш його у свою колекцію? Це сигара Ретніка. У тебе ж є музей?

Його молоде палке обличчя перетворилося на камінь. Тепер він виглядав майже як коп.

— Послухайте, дозвольте мені дещо вам сказати. Ми не любимо...

— Так, так, так, — мовив я і махнув рукою, перериваючи його. — Я уже чув це раніше. Ретніку вдається краще це казати. Я здіймаю куряву. Стаю у вас на шляху. Завдаю клопоту вашим хлопцям. Гаразд, ну то й що? Я, як і ви, заробляю на прожиття. Невже мені не можна трохи покепкувати з вас, чи ви вже аж настільки чутливі?

Я всміхнувся до нього, і після хвилинного вагання він розслабився та усміхнувся у відповідь. Відтоді ми з ним поладнали.

Коли настала пора обіду, якийсь коп приніс нам м'ясний пиріг та боби. Паттерсон, схоже, вирішив, що пиріг смачний, але він був молодим і голодним. Я ж покрутив свій у руках та віддав майже увесь назад. Після цього так званого обіду Паттерсон витягнув колоду карт, і ми зіграли в кункен на сірники. Вигравши у нього повну коробку, я показав, як махлював. Це, здавалося, приголомшило копа. А тоді я запропонував навчити його, як це робиться. Він виявився надзвичайно завзятим учнем.

Близько восьмої години той самий коп приніс ще м'ясного пирога та бобів. Ми їх з'їли, бо до цього часу нам усе так до дідька набридло, що ми були готові з'їсти будь-що, аби лиш не було цього пекла. Відтак знову зіграли в кункен, і Паттерсон шахраював так добре, що відіграв у мене всю коробку сірників. Близько опівночі задзвонив телефон. Коп здійняв трубку, послухав, а тоді сказав:

— Так, сер, — і поклав слухавку. — Лейтенант Ретнік уже готовий розмовляти з вами, — сказав він, підіймаючись.

Обоє ми почувалися як люди, котрі, коли потяг востаннє випускає пару, залишаючи станцію, можуть припинити говорити так, як говорять із пасажирами, проводжаючи їх на поїзд.

Ми пішли коридором до кабінету Ретніка. Детектив-лейтенант сидів за своїм столом. Вигляд у нього був стомлений і занепокоєний. Ретнік вказав мені на стілець, а Паттерсону зробив знак вийти. Коли той вийшов, я сів. Запала довга пауза, поки ми пильно дивились одне на одного.

— Ти щасливчик, Раяне, — сказав він зрештою. — Що ж, я не вважав, що це ти вбив її, та був достобіса впевнений, що прокурор саме так і подумає, коли я передам йому справу. Тепер можу переконати його, що ти цього не робив. Тож вважай себе щасливим сучим сином.

Я пробув тут п'ятнадцять годин. Були моменти, коли я замислювався, чи правильно розіграв свої карти. У мене були миті майже паніки, але тепер, слухаючи, що він каже, я розслабився і зробив глибокий вдих.

— Тож я щасливчик, — сказав я.

— Еге ж, — він ковзнув на свій стілець і почав шукати сигару. А тоді, зрозумівши, що тримає уже згаслу сигару між зубами, витягнув її, глузливо посміхнувся та викинув у корзину для сміття. — Майже вся поліція працювала над цією справою упродовж чотирнадцяти годин. Ми відшукали свідка, який бачив тебе в авто о другій тридцять сьогодні вранці на Кеннот-бульварі. Свідком виявився адвокат, котрий страшенно ненавидить прокурора. Його свідчення прорвуть величезну діру в будь-якій справі, яку прокурор міг би сфабрикувати проти тебе. Отже, ти її не вбивав.

— А можу я бути надто цікавим і запитати, чи є у вас ідеї, хто її вбив?

Ретнік запропонував мені свій портсигар: цього разу я дозволив собі відмовитись. Поклавши портсигар назад у кишеню, лейтенант відповів:

— Зараз ще зарано. Ким би не був убивця, він розіграв усе вкрай акуратно. Жодних зачіпок, принаймні поки що нічого.

— Чи є у вас інформація про китаянку?

— О так, звісно, це було нескладно. З нею не було нічого, крім звичного мотлоху, який жінки носять у сумочках, але її впізнали в аеропорту. Вона прилетіла з Гонконгу. Її звати Джоан Джефферсон. Віриш чи ні, але вона невістка Вілбура Джефферсона, нафтового мільйонера. Вона вийшла