Фредрік Бакман - Ми проти вас

у ліс, навіть не знаючи, куди прямують. Їм буде краще будь-де, тільки не тут. Ана залишає рушницю вдома. Про це вона ще пошкодує.

* * *

Лео чекає, коли почне темніти. Сам-один ховається на узліссі, поки пляж не стає порожнім. Тоді прокрадається назад до озера, залазить на дерево й підпалює червоні прапори. Лео знімає відео, як полум’я пожирає літери і як спалахує емблема «Гед-Хокею». А потім анонімно викладає те, що відзняв, в інтернет, звідки, як йому відомо, про це дізнається вся школа.

Люди казатимуть, що того літа у Бйорнстаді з’явилося насильство, але це буде неправдою — насильство в місті вже було. Тому що всі люди взаємозалежні, і цього ми ніколи не можемо по-справжньому пробачити одне одному.

5

«Усередині людини — цілий світ»

Лісом іде молодий хлопець — оголений торс, наплічник, на руці витатуйований ведмідь. В офісі сидить адвокатка, на ній добротний одяг, на столі — сімейні фотографії, щойно їй знову телефонували з фірми, яка займається перевезеннями, і вона не розуміє, в чому річ. У цей час по трасі у «джипі» їде невідома особа, у її бардачку лежить список імен.

У всіх вібрують мобільні телефони. Петер Андерссон ще навіть не вийшов із зустрічі в будинку міської адміністрації, а політики вже пустили новину про те, що «Бйорнстад-Хокей» збанкрутував. Вони вже навчилися від дорогих піар-консультантів, що потрібно «контролювати цю історію».

Молодий хлопець у лісі, адвокатка у своєму офісі та невідома особа у «джипі» візьмуть до рук свої телефони. Ніхто не залишиться осторонь.

* * *

Усередині людини — цілий світ, але в очах інших людей, як правило, ми маємо шанс показати лише один наш лик. Міра Андерссон — адвокатка, яка має дві вищі освіти, закінчила університети у двох країнах, але у Бйорнстаді вона однаково завжди буде просто «дружиною Петера Андерссона». Бувають дні, коли вона ненавидить себе за те, що це для неї аж так ненависно. За те, що їй цього замало — просто бути чиєюсь людиною.

Міра обідає за письмовим столом, обліплена рожевими записками-стікерами з робочими справами і жовтими — зі списками закупів і доручень, які можна перекинути на інших у їхній сім’ї. Біля комп’ютера стоїть фотографія Лео і Майї. Докори сумління від їхніх поглядів могли б розчавити Міру, якби її думки не перервав тупіт у коридорі.

І зараз Міра, попри те що літо стало для неї пеклом, ледве стримує усмішку, бо їй відомо, хто з колег от-от увірветься в кабінет. Частково через те, що це — єдина людина, крім Міри, яка має залежність від роботи й досі сидить в офісі напередодні святкування Мідсоммара, а ще тому, що двері перед нею ніколи не відчиняються просто, а гупають об стіну. Її колега має майже метр дев’яносто зросту і так голосно говорить, ніби вона такого ж розміру завширшки. Міра не знає іншої людини, яка настільки не вміє програвати, а якщо хтось нарікає на роботу, вона має стандартну відповідь: «Стули рота і вистав рахунок!». Зараз колега, як завжди, починає розмову на середині речення, начебто Міра мала нахабство пропустити його початок:

— …і тут я бачу, що піцерія ЗАЧИНЕНА, Міро! «Зачинено на час ВІДПУСТКИ». Доганяєш? Та що це за люди, які беруть відпустку на роботі в ПІЦЕРІЇ? Це ж установи, які повинні належати до тих, що виконують соціально необхідну функцію, як-от… поліклініки, і… пожежна служба, і… взуттєві крамниці! До того ж я збиралася переспати з цим чуваком на касі, у нього весь час такий сумний вигляд, а найсумніші завжди найкращі в ліжку! Що ти їси? Ще щось залишилося?

Міра зітхає, ніби збирається задмухнути свічки на останньому в своєму житті іменинному торті. Піднімає пластиковий контейнер зі своїм перекусом. Колега видає такий звук, ніби зараз блюватиме.

— Усе доспіле, — каже Міра.

— Це ЩО таке? — стогне колега.

Міра вибухає сміхом. Без особливої причини, і саме тому це так чудово — кілька секунд чогось настільки звичного. Колега має харчові звички, як у підлітка, вона ніколи не запитає: «Що у вас тут смачного?», а просто: «Де найбільші порції?». Вона читає меню так, ніби це оголошення війни. Міра підбадьорливо махає виделкою:

— Оце називають «салат», як бачиш. Ніби м’ясо, але не треба нікого вбивати. Ось, покуштуй!

Колега відхиляється.

— Ніколи в житті, смердить так, ніби ти його витягла з дупи небіжчика.

— Ну ПЕРЕСТАНЬ! — гидливо видихає Міра.

— Що таке? — дивується колега.

— Ти як мала дитина!

— Це ТИ буваєш як мала дитина! Стули рота і вистав рахунок! — бурмоче колега і гепається в крісло, ніби падає з висоти стелі.

Міра хоче щось відповісти, але їй перешкоджає дзвінок. Вона думає, що це Петер, проте на іншому кінці чийсь голос бадьоро запитує:

— Міра Андерссон? Я телефоную з «Джейсоне, транспортні перевезення», ми отримали замовлення на ваше ім’я, п’ятдесят нових коробок для переїзду, можна залишити їх у вашому саду?

Останніх слів Міра вже не чує. Вона бачить, як колега відкриває ноутбук і, прочитавши щось, стає аж біла, а вже наступної миті дзенькає Мірин телефон.

* * *

Петер підводиться зі стільця. Більшість політиків з протилежного боку стола не принижують його потисками руки і просто виходять. Але один із них затримується і з удаваною великодушністю висловлює свою думку:

— Петере, це було неймовірно — те, що вам із командою юніорів вдалося зробити минулої весни. Ну справді, це ж нечувано — щоб наші хлопці з цього малого містечка кинули виклик таким силачам. Якби ж вони… перемогли. Тоді б ми, можливо… ну, сам знаєш.

Петер знає. Занадто добре знає. У спорті, де казкам про Попелюшку загрожує вимирання, де хокейні гімназії великих клубів порохотягом висмоктують таланти з клубів малих, «Бйорнстад» зробив усе можливе, щоб продовжувати боротьбу за своє рідне місто. Вони здолали весь шлях, аж до фіналу, але у фіналі грали без своєї найбільшої зірки. І вони перемогли… майже перемогли. Але цього недостатньо.

Бйорнстад — хокейне місто, людей тут виховують за правилом «табло ніколи не обманює». Ти або кращий, або — як усі решта, а кращі не шукають собі виправдань, вони шукають способу здобути перемогу. Всіма доступними засобами, будь-якою ціною. Ми говоримо про «психологію переможця», бо переможцю притаманне щось таке, чого бракує іншим, якась особливість мозку, яку приймають як належне, бо ця людина народилася, щоб стати героєм. Коли в останні секунди вирішується результат матчу, переможець стукає ключкою по кризі й кричить своїм