Луїза Мей Олкотт - Маленькі чоловіки

продаси їх мамі Джо. Вона заплатить тобі двадцять п’ять центів, і ти зможеш купити все, що захочеш.

– О, це було б чудово! – вигукнув Нет, потішений такою блискучою пропозицією. – Який ти добрий!

– Годі тобі, це такі дрібниці! Починай прямо зараз шукати яйця, а я почекаю тебе тут. Бабуся кокоче, значить, одне яйце ти обов’язково знайдеш.

І Томмі розвалився на сіні з приємним відчуттям, що уклав вигідну угоду й водночас зробив послугу товаришеві.

Нет весело взявся за пошуки й довго нишпорив по всіх закутках, перш ніж знайшов два великих яйця, одне – в найдальшому куточку, а інше – в старому кошику, яку привласнила собі пані Химка.

– Я візьму одне, а ти бери друге, – сказав Томмі. – У мене тепер якраз буде дюжина. А завтра почнемо новий рахунок. Записуй свої яйця крейдою ось тут, біля моїх, – і Томмі показав на ряд якихось таємничих значків на гладкому боці старої віялки.

Так власник одного яйця гордо відкрив рахунок поруч з товаришем, який зі сміхом написав над значками: «Т. Бенг і Ко».

Бідному Нету яйця здавалися такими спокусливими, що Томмі насилу умовив його віднести свою першу власність у комору Ейзі. Потім вони повернулися до екскурсії, й Нет познайомився з двома кіньми, шістьма коровами, трьома свинями й телям.

Томмі завершив огляд біля старої верби, яка схилилася гіллям над струмком, повідомивши, що наостанок покаже йому дещо дуже цікаве.

Ставши на паркан, хлопчики видерлися на дерево й дісталися широкого розгалуження. Товсті гілки щороку підстригали, а вони пускали молоді пагони, які утворювали над головою густе зелене склепіння. Під ним у розвилці стояли маленькі стільчики, а в дуплі була влаштована шафка, де лежали дві книжки, кілька недороблених свистків і човник.

– Ми з Демі тут все облаштували, – сказав Томмі. – Це наша власність, тож ніхто не може приходити сюди без дозволу. Крім Дейзі, звичайно, але вона не береться до уваги.

Нет дивився із захопленням то вниз на струмочок, що дзюрчав свою вічну мелодію, то на зелене шатро вгорі, де гули бджоли.

– Як тут добре! – вигукнув він. – Може, ви дозволите мені іноді приходити сюди? Я ніколи в житті не бачив такого дивовижного місця. Мені хотілося б бути птахом і завжди жити тут.

– Так, тут чудово. Приходь, коли захочеш, якщо погодиться Демі, а я знаю – він погодиться, бо ще вчора мені сказав, що ти йому сподобався.

– Невже? – сказав Нет, радісно всміхнувшись.

– Так. Демі любить тихих хлопців, і ви зійдетеся, особливо, якщо ти любиш книжки.

Рум’янець задоволення, який виступив на щоках Нета, згустився при цих словах.

– Я не дуже добре читаю, – пробурмотів він. – У мене не було часу вчитися, бо доводилося цілими днями ходити вулицями й грати на скрипці.

– Я теж не мастак у читанні, але коли захочу, можу читати добре, – сказав Томмі, з подивом глянувши на Нета. Цей погляд цілком прозоро натякав: «Це ж треба, дванадцятирічний хлопчик – і не вміє читати!».

– Ось ноти я вмію читати, – додав Нет, засмучений тим, що йому довелося зізнатися у своєму невігластві.

– А я не вмію, – повідомив Томмі вже іншим, збентеженим тоном.

Це підбадьорило Нета, й він твердо проказав:

– Я працюватиму з усіх сил і навчуся всього, що мені запропонують. Пан Баер задає важкі уроки?

– Ні, він взагалі не суворий. Все пояснює й допомагає, коли важко дається. Інші так не роблять, як, наприклад, мій старий учитель. Якщо, бувало, пропустиш хоч одне слово, він одразу – лясь по голові!

І Томмі потер собі голову, ніби вона ще тріщала від отриманих потиличників, які, власне, тільки й залишилися в пам’яті після цілого року занять з тим учителем.

– Гадаю, я міг би це прочитати, – сказав Нет, розглядаючи книжки.

– Так спробуй, а я допоможу тобі, – поблажливим тоном запропонував Томмі.

Нет, затинаючись у важких місцях, прочитав цілу сторінку, а Томмі підбадьорював його і врешті-решт оголосив, що той скоро читатиме не гірше за інших.

Потім вони поговорили про різні цікаві речі, зокрема й про садівництво, бо Нет, дивлячись вниз зі свого сідала, побачив по той бік струмка невеликі латки обробленої землі.

– Це наш город, – сказав Томмі. – У кожного є своя грядка. Ми садимо й сіємо, що хочемо, тільки все різне. І передумувати вже не можна. Треба тільки чекати, поки виросте те.

– Що ж ти посієш у цьому році?

– Боби – вони ростуть швидше за інші рослини.

Томмі зсунув капелюха на потилицю, заклав руки в кишені й вимовив ці слова, немилосердно їх розтягуючи, бо несвідомо наслідував Сайлеса. Нет не зміг втриматися від сміху.

– Чого ти смієшся? Виростити боби набагато легше, ніж пшеницю або картоплю. Торік посадив дині, але з ними були страшні клопоти. Ще й вродили далеко не всі – виросла одна велика й дві маленьких.

Останні слова Томмі знову протягнув, як Сайлес.

– А пшениця красиво росте? – запитав Нет, намагаючись тепер утриматися від сміху.

– Так, але з нею ще більше метушні. А боби ростуть дуже швидко. Я перший вибрав боби. Надутий Качан теж хотів їх садити, але запізнився й вирішив посіяти цукровий горох. З ним теж нічого робити, тільки збирати. Ну а це Качан зробить із задоволенням – він страшенно любить поїсти.

– А в мене теж буде грядка? – запитав Нет, думаючи, як приємно було б посадити хоч що-небудь.

– Звичайно, буде, – відповів хтось знизу.

Це був пан Баер, який повернувся з прогулянки й пішов на пошуки хлопців. У неділю він завжди намагався приділити увагу кожному хлопчикові, вважаючи, що спілкування сам на сам для них найкраще.

Щире, гаряче співчуття часом творить чудеса. Кожна дитина в школі знала, що пан Баер – добра людина, тож багато хто готовий був відкрити йому серце, навіть охочіше, ніж жінці. Особливо старші хлопці, котрі довіряли йому всі свої мрії й плани. Щоправда, коли хворіли або сумували, то інстинктивно зверталися до Джо, яку маленькі діти робили своєю повіреною завжди й у всьому.

Спускаючись із дерева, Томмі, як завжди, за щось зачепився й упав у струмок. Відтак спокійнісінько виліз з води й відправився додому перевдягатися.

Нет залишився наодинці з паном Баером, який саме цього й хотів. Вони перейшли через струмок, і пан Баер підкорив серце хлопчика, виділивши йому шматочок землі для грядки й обговоривши разом із ним, що б на ній посіяти, причому так серйозно, ніби достаток усієї школи залежав від того, що і як вродить на цій грядці.

Після приємної розмови вони перейшли до інших предметів, і завдяки цій прогулянці в голові Нета зародилося