Юрій Ігорович Андрухович - Коханці юстиції

то кажуть, свідомо брехлива, але мова не про це. Саме в час, коли починалася центральна і найзначущіша частина поминальної відправи, Альберт Вироземський, що зголосився був попротирати скипидаром незліченних гіпсових і мармурових наяд у кабінеті настоятеля, за допомогою т. зв. «гусячої лапи», з якою ніколи не розлучався, вдерся в настоятелів сейф і, нетерпляче перебравши паперові звалища з чистими бланками індульґенцій та доносами, видобув головну монастирську печатку з профілем святого Бернардина Сієнського та написом по колу «Ordo Fratrum Minorum Regularis Observantiae». Печатку було виготовлено з американської картоплини, на той час вельми рідкісного в Європі матеріалу, дорожчого за слонову кістку чи навіть китовий вус, — отже, це була т. зв. мандибурзька печатка. Саме нею він скріпив заготовлену наперед підробну ліцензію, тобто цедулу, тобто грамоту, з якої випливало, що він є бернардинським священиком і має повноваження давати шлюб, сповідати, причащати і хрестити дітей. Після цього дорогоцінну печатку було повернуто до сейфа, сейф зачинено знову (тією ж таки «гусячою лапою»), а прибирання в кабінеті доведено до блиску.

5

Усі подальші дії фальшивого священика — це суцільні шахрайські гастролі в околицях Львова. Він відправляє пародійні служби у Глібовичах, Грибовичах, Брюховичах і Куровичах, дає блюзнірські шлюби в Пасіках Зубрицьких, Волі Баранецькій, Зимній Воді та Судовій Вишні, протизаконно сповідає, причащає і хрестить дітей у Винниках, Липниках, Сокільниках, Козельниках. При цьому гребе грошву лопатою, п’є й гуляє, а чималі заощадження накопичує у щойно відкритій філії Міжнародного Вест-Індського банку. Проте головні надприбутки Альберт Вироземський одержує від продажу підробних індульґенцій та — у пригоді стало давнє ремесло — картярських фокусів на релігійну тематику. Широкі рукави його коричневої сутани надійно прикривають кожну краплену карту. При цьому навряд чи мають рацію ті, хто стверджує, начебто з певного дня він ще й починає демонструвати на ярмарках монастирських немовлят з наспинними надрізами для крилець. Останні мали би свідчити про чудесне зачаття та ангельську природу.

Махінації Вироземського з відправами й таїнствами могли б тривати хтозна як довго, якби не його коханки. Річ у тім, що нечестивий Альберт завжди пильнував, щоб їх у нього було не більше, хоч і не менше дванадцяти. При цьому наймолодшій з них не виповнилося й одинадцяти рочків, а найстаршій перевалило за вісімдесят сім. У прекрасній статі він понад усе цінував різноманітність і новизну, через що персоналії коханок зазнавали періодичної ротації. Але перевищення числа дванадцять здавалось йому нерозумною надмірністю та протиприродною розбещеністю. В його амурному реєстрі того року числилися такі перлини, як чорношкіра танцівниця з прикордонного нічного клубу в Мостиськах, золотозуба підстаростиха зі Старого Села, що свого часу позувала самому Рубенсові, чи активно протеґована в середовищі гірських розбійників Міс-Турківський район за попередній рік.

Проте біда підстерегла Вироземського в ліжку ще однієї фаворитки — то була Вульшка Бібрська, молоденька відьма-дебютантка, з волоссям і хвостиком, фарбованими на червоно, владолюбна й ревнива. Маючи доволі стійкий потяг до латексу і жорстоких за формою тілесних розваг, Вульшка зі самого початку встановила для їхніх з Альбертом стосунків надзвичайно високий больовий поріг. Тіло Вироземського дуже швидко вкрилося незліченними слідами її цілунків та укусів. Після кожного з побачень бідолаха-штукар ледве волочив ноги і щоразу змушений був добряче відлежатися в безпечному, себто недосяжному для Вульшки місці. Насправді йому слід було би просто втекти, а відтак триматися від неї подалі. Проте Альберт Вироземський не міг цього вдіяти з однієї надзвичайно простої причини — кохання. У своїх почуттях до Вульшки він зайшов так далеко, що серце його, донедавна тверде й цинічне, болісно стискалося, а потім завмирало від самої лише назви Вульшчиного містечка. Щойно хтось поруч із ним згадував про Бібрку й вимовляв це слово (байдуже, з якого приводу та в якому сенсі), як Альберт жахливо полотнів і ледь не трусився. До Бібрки він готовий був ходити тричі на тиждень — і не лише пішки, але й, ніби якийсь останній кармеліт, босо.

Аґресивно-диктаторський характер Вульшки невдовзі показав себе в тому, що вона почала вимагати від Вироземського цілковитої моногамії. Жодна інша з його коханок не мала права не те що на мимолітну появу в його житті, а й загалом на існування. Користуючись усілякими відьомськими засобами та послугами цілої ватаги добровільних і не надто інформаторів, Вульшка примудрялася контролювати Альберта так жорстко, що тому, аби й надалі дотримуватися власного принципу, як він його називав, прекрасної дванадцятки, доводилося шалено крутитися й конспірувати ледь не кожен свій порух. Протягом певного періоду йому почало здаватися, що все гаразд і таємні зустрічі з іншими одинадцятьма коханками залишаються суто його та їхньою таємницею.

Вульшка ж тим часом терпляче, не подаючи наразі вигляду, збирала й систематизувала факти і випадки всіх його зрад. Дізнаючися по черзі про перших трьох Альбертових пасій, вона лише грала вилицями на милому напівдитячому личку. Яке ж було її здивування, коли з часом з’ясувалося, що їх аж п’ять! За здивуванням прийшло потрясіння, а кулачки самі собою стиснулися так, що з-під нігтів бризнула кров: їх у нього семеро! На звістці про дев’яту вона зімліла. Коли настала черга десятої, Вульшка сягнула цілковитого дна розпачу і приготувала собі отруйний настій, пара ковтків якого ґарантовано допомогла б їй заспокоїти муки й перейти до іншого трибу існування. Від самогубства її врятувала тільки новина про одинадцяту й останню суперницю. Вульшка вичекала ще трохи — щоб упевнитися, що актуальний список Вироземського завершено й коло причетних остаточно встановлено.

Що ж до Альберта, то він і далі вважав себе феноменально спритним пролазою і про найновіші результати Вульшчиних розслідувань аніскільки не здогадувався. Година помсти насувалася дедалі ближче.

Однієї з ночей Вульшка висмоктала свого псевдобернардинського зальотника особливо бурхливими любощами (за участі вже згадуваної «гусячої лапи» та пари іспанських чобіт), а відтак приспала його домішаними до меду мелісою й беладоною і вивісила над вежею свого мініатюрного замку Альбертові підштаники. Це був сигнал для штурмового загону супроводжуваних бойовими псами братів-домініканів, які в ті часи відігравали роль своєрідної внутрішньої жандармерії й ніколи не пропускали нагоди, щоб укотре скомпрометувати чергових представників францисканства.

Тож Альберт Вироземський прокидається щойно на третій день у не знаному досі підземеллі. Він лежить на оберемку гнилого сіна, прикутий ланцюгами за ліву ногу і праву руку до стін, його мордують спрага, похмілля й ерекція, він увесь закусаний блощицями і по ньому сновигають щури.

6

Про перебіг досудового слідства і процесу в його справі, на жаль, відомо значно менше — фактично нічого. Хтось із хронікерів