Ярослав Йосипович Мельник - Маша, або Постфашизм

собакам віддавали, а як Ганс підріс, то всі сечові міхури — його. Сам їх і мне, в солі. І сушить. Я тільки надуваю і зав’язую. А, ось і він!

До кімнати вбіг хлопчик років восьми, весь брудний.

— Мам! А вушка?

— Є, є твої вушка, — сказала Алоїза. — Уже трохи підкоптила, спеціально для тебе. Іди мий руки і лице.

— Ура! — закричав Ганс і побіг у ванну.

— Я теж у дитинстві любив вушка, — сказав Розенберг. — Смак — неповторний. І ще хрумтять.

— А мене батько в дитинстві привчив пити кров, — сказав я, щоби підтримати розмову. — Просто з грудної клітки.

— Я би не зміг ніколи, — сказав Розенберг.

— Та ви що, теплу кров?! — почув я здивований голос від плити.

— Саме так. Батько десь прочитав, що це дуже корисно для організму.

— І зараз ви можете пити? — запитала Алоїза.

— Зараз — ні, — сказав я. — Зараз, думаю, не зміг би. Відвик уже. А в дитинстві пив, разом із батьком.

— Я читав, — сказав Розенберг, — що в Австралії навіть є товариства сироїдів. Вони їдять усе сире: сире м’ясо, сиру рибу, сирі гриби...

— У цьому є якийсь сенс, — я взяв зі сковорідки ще шма­ток м’я­са, — бо ж ми все пересмажуємо, переварюємо. Надто вже далеко відірвалися від природи, зніжили свої шлунки.

Тим часом Ганс помив руки й сів до столу. Мати подала йому на тарілці два трохи підкопчені вушка.

— Жити не може без вушок, — посміхнувся Розенберг. — Вушка — завжди його.

Ганс схопив вушко і жадібно відкусив половину.

— Смачно? — запитав батько.

— Ага, — син працював щелепами, не зупиняючись.

— І головне, що хрумтять, — сказав Розенберг.

Друге вушко лежало на тарілці, й раптом я згадав про Руду, про яку вже було забув. Як годину тому вона стояла в кутку загороди, разом із іншими сторами, і злякано дивилася на нас. Це було її вухо. Що за чортівня? Відколи це я згадую живими тварин, яких колю та розбираю?

Алоїза принесла нову страву.

— О, серце! — зустрів страву вигуком Розенберг. — Ти любиш серце? Серце в соусі?

— Ні, — сказав я, витираючи губи. — Спасибі. Я піду, добре?

— Куди? — здивувався Розенберг.

— Чого так рано? — підтримала його Алоїза. — Ще кров буде. Я підсмажила.

— Ні, дякую. Мені ще треба позайматися з Альбертом.

— Ти з ним займаєшся? — здивувався Розенберг.

— Я його трохи підганяю з математики.

— Ну, так, він же в тебе незабаром закінчує. Куди вступати буде?

— Поки що неясно.

— Так ти не залишишся?

— Ні, дякую,

— Ну, тоді говори, як будемо розраховуватися. М’ясом чи грошима? Можеш узяти собі ногу.

— Ні, дякую, — я чомусь не хотів брати м’яса, хоча до того планував узяти саме таку платню. — Краще грошима, якщо можеш.

— Десять — не замало? — він вийняв гаманець.

— Якраз, — сказав я, беручи від нього гроші.

— Та як же ви так підете — зовсім без свіженького? — підскочила раптом Алоїза.

— У нас ще є м’ясо.

— Але ж не свіже. Ось, я вам хоча б на вечерю дам.

Вона підійшла до мисок із нутрощами, відрізала звідти щось, поклала в пакет. Поруч стояла миска з головою. Голова Рудої — очі закриті повіками з довгими віями — підпливла кров’ю і була без вух.

— Ну, я піду. Дякую.

І я вийшов так швидко, майже не попрощавшись, що відчув, як господарі з подивом подивилися мені у спину.

8

ПОСТІСТОРІЯ

рубрика «Ми розмірковуємо»

Від редакції

Залишаючись вірними Конституції Рейха, ми даємо можливість висловитися на наших сторінках представникам найнесподіваніших форм політичних та інтелектуальних утворень. Цього разу ми попросили викласти свої погляди директора Центру постцивілізації шановного Ж.-П. Патрика. Ми керуємось основним положенням нашої Конституції, згідно з яким суспільство рухається та видозмінюється завдяки вільному обігу ідей і поступовому проростанню нових ідей в життя.

Наша партія керується загальним світоглядом, згідно з яким дійсність не може вважатися достатнім виправданням для свого існування. Не все, що є, повинно бути. Багато чого потребує змін в інтересах людини, задля її все більш повної відповідності своєму званню.

Як і в інші епохи, в наш час люди вважають споконвічним, назавжди даним те, що супроводжує їх від народження. Не кажучи вже про те, що існує двісті-триста років. Але для історії й тисяча років — ніщо. Людство пройшло рабовласницьку епоху, наприкінці якої ми виокремлюємо гуманістичну добу. Гуманізм, який утверджував рівність однієї людини стосовно іншої, був наслідком лицемірної рабовласницької «подвійної моралі», що все більше маскувалася. Саме у буржуазному суспільстві, де на словах усі вже були рівними (та насправді один продовжував працювати на іншого) гуманізм став загальною релігією. Але він був приречений з самого початку. Доведений до логічного кінця, він повинен був покінчити зі самою сутністю рабо­власництва. Тобто з власністю, яка була основою для кожного — чи то відверто нелюдського античного, відверто експлуататорського феодального, чи цивілізовано-буржуазного, «з людським обличчям», — рабовласництва. Спроба довести гуманізм до кінця привела спочатку до ідеї, а потім і до експерименту комунізму. В комунізмі гуманізм, домігшись свого, загинув. Замість царства свободи людина потрапила в нове рабство. З цивілізованого буржуазного рабства людина ступила в... античне рабство, коли раб не належав собі навіть юридично, умовно. Рабство людини за комунізму (він прикривався ідеєю «загального блага») мало страхітливий характер.

З іншого боку, гуманізм, який і без того сам себе веде до прі­рви, як ми знаємо, атакується протягом століть його ідейним ворогом, відкритою ідеологією рабовласництва. Це ідеологія, що виправдує існування нерівності, існування рабів (кріпаків, робітників і т. д.), існування «нижчих рас», «нижчих націй» тощо. Це ідеологія подвійної моралі (на противагу гуманізму як ідеології єдиної моралі). Фашизм був лише останньою стадією цієї ідеології, що бере початок у далекі античні часи, а якщо подумати — то й у ще давніші, мало відомі нам епохи. Після невдачі з комуністичним проектом гуманізм розгубився, ослаб, позбавлений реального майбутнього. Й ідеологічний ворог після кількох відчайдушних спроб таки покінчив із ним. У 1945 році людство святкувало перемогу над фашизмом: неначе можна перемогти ідею, чиє коріння годує саме життя! Наприкінці ХХ сторіччя всі були впевнені, що відкрита пропаганда «подвійної моралі» не повториться. Однак нарив набухає миттєво, на очах. Варто лише опору організму ослабнути. Під впливом науково-технічного прогресу, сексуальної революції звичаї людей зовсім розклалися. Хоча ще щосили кричали про «людину», йти далі не було куди. Усі боялися комунізму, а всередині рабовласницької структури, заснованої на праві особистої власності, розвиватися можна було тільки... назад, у зворотний від гуманізму бік.

Другу пожежу фашизму, що спалахнула у 2026 році, загасили з набагато більшими зусиллями, ніж у ХХ столітті. І, хоча це вдалося зробити, ніхто