Ярослав Йосипович Мельник - Маша, або Постфашизм

вже не вимагав заборонити пропаганду «подвійної моралі». Усі розуміли, що падіння у безодню історії неминуче, що цивілізація не може закінчитись обжиранням за ресторанними столами і безглуздими зляганнями на вулиці. Ближче до кінця 2080- их­ років, як відомо, всі вже чекали «санітарів». Було нічим дихати. Багатовіковий застій у сфері ідей, суспільного життя був жахливий. Тому всесвітня перемога фашизму у 2098-му стала можливою саме тому, що вона, по суті, була свіжим повітрям, незважаючи на ті звірства, які він зі собою ніс. Світ нарешті почав стрімко змінюватись: у бік чогось нового, небаченого.

Така, як відомо, передісторія нашої цивілізації. І що ж ми бачимо сьогодні? Ми знову не рухаємося: як і в доісторичну епоху, ми задовольняємося тим, що є. Які ідеї правлять сьогодні нами? Їх немає. Людство пройшло величезний шлях. Воно все випробувало. І сьогодні воно живе в пострабовласницьку, постгуманістичну та пост­фашистську еру. Вся проблематика давнини відпала разом із усіма протиріччями. Рабовласникам потрібні були раби, і вони набирали їх із людей. І звідси насиченість розбудженого совістю внут­рішнього життя: звідси нескінченні думки про людяність та нелюдськість і про те, що таке мораль. Але у нас сьогодні немає рабів. Наші люди володіють сторами, однак жодна людина у нас не працює на фермі в іншої. Кількість сторів така, що наші м’ясозаводи перевантажені, й ми змушені стерилізувати тварин. З’яву ідей чи то комунізму, чи фашизму зараз просто годі собі уявити. Для їх виникнення немає абсолютно ніякого ґрунту, бо все це були ідеї, що виходили з наявного становища підневільності однієї людини іншій. Комунізм хотів знищити це становище, проте в нього нічого не вийшло, хоча свого часу він ідеологічно і переміг. Рабство тільки посилилося. Фашизм хотів закріпити це становище і не помітив, як себе ідеологічно загубив, пере­творивши рабів на справжніх тварин, до яких неможливо ставитися як до людей (і, отже, загинула вся його ідеологія).

Відтак ми опинились у якійсь мертвій точці, коли нарешті сама собою, за якоюсь глибинною таємничою логікою, несподівано зник­ла нерівність між людьми. Ми рабовласники без рабів, фашисти без жорстокості й приниження іншої людини, комуністи без прагнення перетворити людину на гвинтик системи, на функцію. Власне, досягнуто мрії про суспільство загальної рівності: при високому добробуті людей, без найменшої експлуатації людини людиною. Це ідеал комуністів усіх часів. Але чи міг хто здогадатися тоді, яким шляхом цього всього буде досягнуто? Яким це суспільство буде виглядати?

Уже багато століть ми живемо, нікуди не рухаючись, нічим не живучи. Ми маємо на увазі ідеї — ідейне життя. Епоху неогуманізму, яка настала, трактують як епоху постідейну. Всі ідеї, якими жило колись людство, себе вичерпали. Усім дорога рівновага, що запанувала на планеті. Ми живемо взагалі в постісторії: в постідейну та постіндустріальну епоху. Люди нарешті спокійно живуть, звільнившись від жахів науково-технічного прогресу (згадаймо ядерні та хімічні катастрофи третього тисячоліття). Маючи за обслугу величезну армію сторів. Займаються своїм клаптиком землі, своєю сім’єю, своїм маленьким, але таким глибоким світиком. На нічийних підприємствах люди працюють по дві години на день — для власного задоволення (мрія комуністів). Фашисти потурбувалися, щоби нас, людей, було на планеті мало. Доводиться сказати їм «спасибі». Нас мало, і благ вистачає на всіх. Що далі? Так, мирно і тихо, використовуючи тільки працю та м’ясо тварин, ми живемо вже багато поколінь. І це все? І це кінцева мета людства? Постісторія — це постіснування.

Далі буде

9

За десять рейхсмарок, які мені дав Розенберг, я купив Ельзі намисто. Спеціально поїхав до міста і довго ходив по магазинах. Усе-таки Ельза була жінкою. Останнім часом я якось дедалі більше забував про це. Інші всі для мене були жінками, а Ельза — просто Ельзою. Я не міг зрозуміти, що сталося. Куди зникло почуття до неї як до жінки? Щоправда, вона сама змінилась — Ельза. Коли я познайомився з нею в молодіжному таборі, вона щосили кокетувала: посміхаючись, кидала несподіваний погляд, ламалася, коли я її про щось просив... А найголовніше — вона часто збуджено сміялася, збуджено і трохи дико. Поширюючи навколо себе якесь поле радості, в яке хотілося якомога швидше зануритися. Невже людина може так змінитися? Невже і справді все це був набір свідомих чи інстинктивних прийомів, аби привабити чоловіка? І, щойно завдання було виконано, «жіночність» одразу зникла?

Я вибрав бурштинове намисто. Я все ще хотів вірити у краще. Бурштин — це був символ того літа біля моря, коли я зустрів Ельзу, зустрів і близько пізнав її. Ми ходили вздовж води рано-вранці та збирали дрібні камінчики, залишені на пляжі нічним припливом.

Побачивши Ельзу в бруднуватому фартуху (вона поралася біля плити), я непомітно поклав коробочку з намистом назад до кишені. Вирішив віддати пізніше, коли Ельза звільниться.

Увечері вона сіла щось шити. У неї завжди було багато роботи. Стори виконували тільки чорну, просту роботу, а тямущих служниць, як було в рабовласницьку епоху, у нас не водилося. Своєю завантаженістю вона була задоволена. Це неприємно дивувало мене, тому що — я це відчував — вона надавала перевагу роботі, коли я знаходився поруч. Чому так?

Підійшовши навшпиньках ззаду, я накинув їй на шию намисто.

— Ой! — підскочила Ельза. — Ти що, з глузду з’їхав? Боже, як ти мене перелякав. Що це?

— Це намисто.

— Яке ще намисто?

— Намисто тобі, — сказав я і вийшов.

Що відбувається? Я попрямував у «свій» закуток в кінці відкритої веранди. Тут я курив і заспокоювався себе щоразу, коли мені це треба було. Якого біса я купував їй це намисто? «З глузду з’їхав», «яке ще намисто» — ці фрази, а особливо її тон говорили мені про її справжнє ставлення до мене. Чим вона не задоволена? Тієї миті я ненавидів її роботу, її шиття: кому воно потрібно? Вона навмисне задовблює себе роботою, щоби кудись себе подіти. Я ж бачив це. Я почувався поряд із нею порожнім непотрібним місцем.

Прохолодне вечірнє повітря трохи заспокоїло мої нерви. Я курив і дивився на сторів, які мовби тіні рухалися за огорожею. Треба б їх нагодувати.

Уночі Ельза лягла поруч і відразу ж заснула. Вона важко дихала вві сні. Її велике тепле тіло, як це не дивно, збуд­жувало мене. Я тихенько встав, накинув на плечі халат і вийшов. Вона так ні слова і не сказала про намисто. Напевно, забула. Говорила щось про Альберта, про Кривого, який другий день ходив із забитою рукою. Завтра, напевно, згадає і подякує заради пристойності. Ніколи не думав, що можна почуватися таким самотнім поруч з іншою людиною.

Ніч стояла місячна. Ні