Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

[20] По поверненні звідти я мешкав багато років у його брата, кардинала Джованні Колонни, що ставився до мене не як повелитель, а як отець, чи радше навіть як улюблений брат, тому й почувався я у нього так, наче в рідному домі.

[21] На той час охопила мене юнацька жага об’їздити Францію та Германію, і хоча я вигадував інші, вагомі приводи на виправдання своїх подорожей в очах моїх покровителів, справжня причина полягала в пристрасному потязі до пізнання всього нового. У тих подорожах я найперше відвідав Париж, і мені надзвичайно цікаво було з’ясовувати, що розповідають правдиво про це місто, а що є вимислом.

[22] Повернувшись звідти, я вирушив у Рим, побачити який мріяв з дитинства, і там заприязнився з великодушним Стефано Колонною, главою згаданої родини, рівного будь-кому з мужів минувшини, і так йому припав я до серця, що він не робив різниці між мною та своїми синами. І як любов і щира його прихильність до мене залишалися незмінними до кінця його днів, так моя любов до цієї виняткової людини живе в моєму серці донині і не згасне, аж доки я сам згасну.

[23] По поверненні, не здатний надалі витримувати притаманну душі моїй відразу до такого міста, як Авіньйон, настільки ж мерзенного, наскільки бундючного, став я шукати тихої пристані і знайшов невеличку, але чарівну і затишну долину, що зветься Замкненою[24], в п’ятнадцяти милях від Авіньйона, де виноситься джерело Сорґа, король усіх джерел. Приваблений красою цього місця, я перебрався туди з милими моєму серцю книжками, коли мені вже минуло тридцять чотири роки.

[24] Моя розповідь затягнулась би надміру, якби став я послідовно змальовувати, що я робив там рік по року. Тож ось підсумок: там були написані, або розпочаті, або замислені майже всі мої твори; а їх так багато, що деякі з них ще й досі не дають мені спокою. Бо й дух мій, так само як тіло, відзначався радше удатністю, ніж могуттям; тому чимало творів, які у задумі видавалися мені легкими, а у виконанні виявлялись важкими, я полишив.

[25] Самий вигляд тутешніх місць схиляв до складання пастуших еколог «Буколічні пісні», а також до написання «Самітницького життя» у двох книгах, що я присвятив Філіпові[25], чоловікові завжди великому, хоч і був він на той час малим єпископом Кавальйонським, а не високим кардиналом-єпископом Сабинським. Він єдиний з усіх моїх давніх друзів ще живий, і який любив і любить мене не як єпископ, подібно до Августинового Амвросія[26], а як брат.

[26] Якось, блукаючи горами, в п’ятницю Святого тижня, мені спало на думку написати велику героїчну поему про старшого Сципіона Африканського, чиє ім’я було мені миле від самого дитинства. Поема ця, яку, відповідно до її теми, я назвав «Африка», багатьом, на моє щастя, полюбилася ще до того, як стала широковідомою; однак незабаром я мусив перервати роботу над нею через численні інші клопоти.

[27] Тим часом як провадив неквапливе життя в тих краях — неймовірна річ! — отримав я одного й того самого дня два листи: від Римського міського сенату й від наукового справникаря Паризького університету, які запрошували мене, один у Рим, інший у Париж на почесне вшанування мене як поета. Зважаючи скоріше на сторонні, аніж на власні судження про свої здобутки, в юнацькому марнославстві, я вважав себе гідним того, чого гідним визнали мене шановані мужі, тож вагався тільки певний час, кому віддати перевагу. Через що, листом, я попросив поради у вище згадуваного кардинала Джованні Колонни, який мешкав так близько, що, написавши йому надвечір, я міг отримати відповідь уже назавтра до третьої пополудні.

[28] Прислухавшись до думки свого порадника, я рішуче схилився на користь Рима; збереглися також два мої листи до кардинала, в яких питаю, а тоді — пристаю на його напучення. Відтак я вирушив у путь, та хоча моя молодість навіювала мені поблажливість до себе, соромно було б надміру покладатись тільки на власну самооцінку або на оцінки шанувальників, які запрошували мене і які, поза сумнівом, не робили б цього, якби не вважали мене гідним пропонованих почестей.

[29] Тому я вирішив спершу відвідати Неаполь і поїхав до великого короля і філософа Роберта, славного не стільки своїм царюванням, скільки вченістю, щоб він, єдиний між суверенами нашої доби друг наук і чесноти, висловив свою думку щодо мене. Поцінування і прийом, що я у нього знайшов, донині дивують мене, та й тебе, читачу, напевне здивували б, коли б ти таке побачив.

[30] Почувши про мету мого приїзду, він був потішений надзвичайно, почасти довірою молодої людини, почасти, можливо, шанобою, якої додав я до слави цього чоловіка, з усіх смертних його єдиного обравши собі гідним суддею. Що тут можна додати?

[31] Після численних наших бесід на різні теми я представив йому свою «Африку», яка привела його у такий захват, що він, як високої нагороди, вимагав, щоб я присвятив цю поему йому, в чім я, звісна річ, не міг та й не хотів йому відмовити. По чому він, нарешті, призначив на певний день те, заради чого я приїхав, і протримав мене з полудня аж до вечора. Та оскільки предмет обговорення дедалі розширювався, цього часу видалось обмаль, тож випробування моє протривало іще два дні. Отак три дні він досліджував моє невігластво, а на третій день визнав мене гідним лаврового вінка.

[32] Він настійливо пропонував мені церемонію увінчання в Неаполі і всяк намагався схилити мене до згоди. Але моя любов до Рима взяла гору, попри вельможні наполягання. Відтак, зауваживши мою непохитну рішучість, король дав мені листа і надіслав звістку до Римського сенату, в якій висловив схвальну думку про мене. Тоді ця королівська оцінка збігалася як з моєю власною, так само з оцінкою багатьох інших осіб; натомість нині я не підтримую ні його судження, ні свого тодішнього, ні решти всіх, хто такої думки тримався, бо особиста приязнь і поблажливість до юності переважала в ній над справжньою оцінкою знань.

[33] Зрештою, я таки подався в Рим, і нехай навіть не достойний, але твердо покладаючись на авторитетну рекомендацію, прийняв, сирий іще початківець, лаври поета, під бучні вітання тих римлян, яких зацікавила урочиста церемонія. Подія ця відобразилась у моїх посланнях, як у віршованих, так і у прозаїчних. Як на те, почесні лаври, не додавши мені ані крихти знань,