Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

— Я надто стара і вже не розумію світу, доню. Вернімося краще додому.

Додому вона повернулася геть виснажена, в її скронях усе ще калатали дзвони й гриміли віншування. Я пішла на кухню зварити суп для судді й підігріти воду, щоб зробити їй ромашкову настоянку, — це мало її трохи заспокоїти. Тим часом Кларіса зі скрушним видом розставила все по місцях і востаннє понесла чоловікові обід. Вона залишила тацю перед зачиненими дверима й уперше за понад сорок років постукала.

— Скільки разів повторювати, щоб мене не турбували? — надтріснутим голосом озвався суддя.

— Вибач, любий, я лише хотіла сказати, що збираюся померти.

— Коли?

— В◦п’ятницю.

— Гаразд, — мовив той, не прочинивши дверей.

Кларіса покликала дітей, аби повідомити про свою скору кончину, й лягла до ліжка. Її кімната була похмурою, просторою, з масивними, різьбленого червоного дерева меблями, що прийшли в занепад, перш ніж зробилися антикварними. На комоді в скляній коробочці стояв напрочуд реалістичний восковий образ хлопчика Ісуса — здавалося, його щойно вийняли з купелі.

— Я хочу, щоб Хлопчик залишився у тебе, бережи його, Ево.

— Не думайте помирати, не змушуйте мене пережити цей жах.

— Тримай образ у затінку, сонце може його пошкодити. Йому вже майже сто років, і він протримається ще стільки◦ж, якщо ти вбережеш його від примх клімату.

Я пришпилила їй на маківці рідке волосся, прикрасила зачіску стрічкою й сіла поруч, готова супроводити її в цій подорожі, хоча не знала достеменно, про що йдеться: в усьому цьому не відчувалося й натяку на сентименталізм, начеб то була не агонія, а повільне угасання.

— Мені◦б не завадило сповідатися, еге◦ж, доню?

— Хіба ви маєте якісь гріхи, Кларісо!

— Життя довге, тож для лиха, дякувати Богові, часу вдосталь.

— Ви відправитесь одразу на небеса, якщо вони насправді існують.

— Звісно, існують, але ще невідомо, чи мене там приймуть. Вони дуже прискіпливі, — пробурмотіла Кларіса й по паузі додала. — Згадуючи свої помилки, я розумію, що одна таки була великою…

Мене пройняв дрож від думки, що зараз ця старушенція з німбом святої зізнається, мовляв, вона свідомо вбила своїх розумово відсталих дітей, аби встановити божественну справедливість, або що вона не вірить у Бога, а присвятила себе доброчинності, бо так їй судила доля задля збереження рівноваги, щоб компенсувати зло інших, яке, однак, не мало особливого значення, оскільки все на світі є частками одного нескінченного процесу. Однак Кларіса не зізналася ні в чому такому трагічному. Вона відвернулася до вікна й, зашарівшись, мовила, що відмовилася виконувати подружні обов’язки.

— Що ви маєте на увазі? — спитала я.

— Просто… Я хотіла сказати, що не задовольняла плотських бажань свого чоловіка, розумієш?

— Ні.

— Якщо жінка відмовляє чоловікові у своєму тілі й відтак спокушає його шукати втіху з іншою жінкою, то моральна відповідальність лягає на неї.

— Розумію. Суддя розпусничає, а гріх на вас.

— Ні, ні. Гадаю, на обох, це треба з’ясувати.

— А◦чоловік має такий самий обов’язок перед жінкою?

— Що?

— Я маю на увазі, якби ви мали іншого мужчину, то ваш чоловік також був◦би винен у цьому?

— Що ти таке вигадуєш, доню! — вона спантеличено глипнула на мене.

— Не турбуйтеся, якщо ваш найбільший гріх полягає в тому, що ви зневажили тіло судді, я певна, що Господь сприйме це жартома.

— Не думаю, що Господь має почуття гумору на такі речі.

— Сумніватися в Божій всемогутності тяжкий гріх, Кларісо.

Вона так добре виглядала, що важко було повірити в її скору кончину, але◦ж святі — на відміну від простих смертних — здатні помирати без страху і не втративши жодних своїх здібностей. Її слава була такою незаперечною, що чимало людей запевняли, буцімто бачили у неї над головою світляне коло й чули в її присутності божественну музику, тож, роздягнувши її, щоб напнути нічну сорочку, я анітрохи не здивувалася, коли вздріла на її плечах дві запалені опуклини, начеб там от-от мали прорости янгольські крила.

Поголоска про агонію Кларіси поширилася дуже швидко. Дітям і мені довелося приймати нескінченну вервечку людей, які приходили попросити її про різні послуги на небесах чи просто попрощатися. Багато хто сподівався, що в останню мить станеться якесь неймовірне чудо: приміром, запах прогірклого вина, яким просякло повітря, обернеться на пахощі камелій або благодатне проміння осяє її тіло. В◦юрбі з’явився й її приятель-грабіжник, котрий не зійшов з обраного курсу та перетворився на справжнього професіонала. Він сів біля ліжка помираючої й без найменшого каяття переповів їй свої подвиги.

— Справи в мене йдуть добре. Тепер я проникаю в будинки лише у кварталі багатіїв. Грабую товстосумів, а це не гріх. Мені ніколи не доводилося вдаватися до насильства, я працюю чисто, як джентльмен, — розтлумачив він не без гордощів.

— Я муситиму багато молитися за тебе, синку.

— Моліться, бабусю, це мені не зашкодить.

Зажурена Сеньйора також прийшла попрощатися зі своєю любою подругою; вона принесла вінок і кілька мигдалевих кренделів для тих, хто збиралися чатувати цілу ніч біля небіжчиці. Моя колишня господиня не впізнала мене, а от я відразу її признала, бо вона не надто змінилася й добре виглядала, попри огрядність, перуку та чудернацькі цератові туфлі з позолоченими зірками. На відміну від злодія, жінка прийшла сповістити, що давні поради Кларіси впали в добрий ґрунт і тепер вона доброчесна християнка.

— Розкажіть про це святому Петрові, нехай він викреслить моє ім’я з чорної книги.

— Ото спіймають облизня всі ці добродії, якщо замість потрапити на небо я варитимусь у казані в пеклі, — мовила помираюча, коли мені нарешті вдалося зачинити двері, щоб вона трохи перепочила.

— Якщо це станеться там, на небесах, тут, на землі, ніхто про це не взнає, Кларісо.

— Тим краще.

У п’ятницю вдосвіта на вулиці почала збиратися юрба, її сини насилу стримали цю повінь прочан, готових заволодіти будь-якою реліквією — від клаптя шпалери до нечисленних одяганок святої. Кларіса марніла на очах і, здається, вперше сприйняла всерйоз власну смерть. Близько десятої навпроти дому зупинився синій автомобіль із номерним знаком конгресу. Водій допоміг вийти дідуганові, який сидів на задньому сидінні і якого натовп одразу впізнав. Це був дон Дієго С’єнфуегос, який перетворився на національного героя після стількох десятиліть служіння суспільству. Сини Кларіси вийшли йому назустріч і допомогли зійти на горішній поверх. Побачивши його на порозі, Кларіса підбадьорилася: її щічки знову порум’яніли, очі заблищали.

— Будь ласка, нехай усі вийдуть і залишать нас наодинці, — прошепотіла вона мені на вухо.

Через двадцять хвилин двері прочинилися і до нас, ледве тягнучи ноги, вийшов дон Дієго С’єнфуегос, засмучений і приголомшений, із вологими