Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

вже понад двадцять років, майже так само довго, як Арнольда, хоча в той час, про який іде мова, як виявилося пізніше, знав я її поганенько. У ній була якась неоднозначність. Деякі жінки — а з власного досвіду можу сказати, що таких чимало, — відрізняються якоюсь «абстрактністю». Може, саме в цьому ховається справжня різниця між статями? Імовірно, що річ тут у жіночій безкорисливості. (Із цього погляду з чоловіками все зрозуміло!) У випадку Рейчел не можна було пояснити все нестачею розуму. Це була просто якась невизначеність, яку не вдавалося розсіяти ані її жіночій прихильності до мене, ані нашим майже родинним стосункам із Баффінами — вони натомість навіть підсилювали її. Не посперечаєшся, що чоловіки щодня грають ролі, жінки їх теж грають, просто не такі помітні. На сцені життя в них менше влучних реплік. А можливо, я просто вигадую загадки там, де все пояснюється значно простіше. Рейчел була розумна жінка й дружина відомого письменника; такі пані зазвичай інстинктивно поводяться як похідні своїх чоловіків, наче фокусуючи всі промені на них. Її «порожнеча» аж зацікавлювала. Ніхто не сподіватиметься на амбіції від такої жінки, а ми з Арнольдом, навпаки, страждали від честолюбства, кожен на власний штаб, і воно навіть стало для нас визначальним. Рейчел була (про чоловіка так ніколи не скажеш) «нічогеньким екземпляром» і «хорошим хлопцем». На неї можна було покластися. Ось такою вона була. Рейчел мала вигляд (тоді) дебелої, привабливої, приємної й задоволеної життям жінки, розторопної дружини знаного чарівника. Уся вона була кров з молоком: мала крупне гладеньке бліде обличчя з кількома веснянками й пряме руде волосся, що стирчало навсібіч. Рейчел здавалася трохи зависокою як на жінку, та й узагалі у фізичному сенсі перевершувала свого чоловіка. Останнім часом вона набрала вагу, дехто навіть міг сказати — розжиріла. Рейчел завжди була зайнята, найчастіше доброчинністю чи політикою злегка лівих поглядів (Арнольда політика взагалі не цікавила). Вона була досконалою «домогосподаркою» і часто сама себе так називала.

— Рейчел, із вами все гаразд?

Під оком у неї темнішав червонястий синець, а самé воно стало набрякати, але це було непросто помітити, бо повіки страшенно почервоніли й припухли від сліз. Верхня губа з одного боку теж спухла. На шиї й сукні виднілися сліди крові. Розпатлане волосся здавалося темнішим, ніж звичайно, наче було мокрим; а може, воно дійсно змокло від сліз? Дихала вона захекано, мало не задихаючись. Комірець сукні Рейчел розстібнула, і я бачив шматочок білого мережива її бюстгальтера, а над ним — блідість пишної плоті. Вона так сильно плакала, що обличчя набухло та стало майже невпізнаваним: вологим, блискучим і гарячим навіть на вигляд. Тепер Рейчел знову заридала, позадкувала у відповідь на мій співчутливо-конвульсивний рух і збентежено засмикала комірець сукні.

— Рейчел, ви не травмувалися? Я маю лікаря там… — Вона стала незграбно підводитися, знову відштовхнувши мою простягнуту руку. Я відчув у її уривистому диханні горілчаний дух. Рейчел уперлася коліном у пруг сукні, і я почув, як той тріснув. Тоді вона напівкинулася, напівупала на ліжко з іншого боку кімнати, перевернулася на спину, безуспішно засмикала ковдру (бо ж лежала на ній), а потім затулила обличчя долонями й заридала, жахливо заголосила, безсоромно розчепіривши на ліжку ноги, занурившись у власну скорботу.

— Рейчел, будь ласка, заспокойтеся. Випийте водички.

Я ледве зносив ці неконтрольовані плачі й відчув щось дуже віддалено схоже на зніяковілість, яка змушувала мене дивитися на жінку водночас неохоче й турботливо. Коли жінка плаче, усі навколо лякаються та сповнюються почуттям провини; а ця — плакала жахливо.

За дверима кричав Арнольд:

— Будь ласка, впустіть мене, будь ласочка, прошу…

— Рейчел, припиніть, — суворо сказав я. — Я не можу це слухати. Припиніть, інакше я відчиню двері.

— Ні, ні, — прошепотіла вона, знову захлинувшись мовчазними риданнями. — Тільки не Арнольд, ні… — Невже вона досі боялася його?

— Я хочу впустити лікаря, — пояснив я.

— Ні, ні.

Я відчинив двері й відсторонив Арнольда, поклавши руку йому на груди.

— Ідіть у кімнату й попіклуйтеся про неї, — сказав я Френсісові. — Там кров.

Арнольд заволав:

— Дозволь побачити тебе, будь ласка, люба, не сердься, молю…

Я відштовхнув його назад до сходів. Френсіс зайшов і зачинив двері, можливо, через тактовність чи з професійних причин.

Арнольд усівся на сходи й застогнав:

— Ой люба, ой, моя люба, люба…

До моєї переляканої зніяковілості тепер додалася ще якась жахлива гіпнотична цікавість. Мій друг, не зважаючи на те, яке він справляє враження, раз по раз смикав себе за волосся.

— Ох, ну й бовдур я, ну й бовдур.

— Заспокойтеся, — попросив я. — Що саме тут сталося?

— Де ножиці? — крикнув з-за дверей Френсіс.

— У горішній шухляді туалетного столика, — озвався Арнольд. — Ісусе, для чого йому ножиці? Він що, зібрався оперувати чи щось таке?

— Що сталося? — перепитав я. — Послухайте, давайте трохи спустимося.

Я підштовхнув Арнольда, і він, згорбившись і хапаючись за бильця, поповз за вигин сходів і всівся на нижню сходинку, підперши голову руками та втупившись у зиґзаґоподібний візерунок на килимі. У передпокої завжди панували сутінки, бо світло сочилося до оселі крізь вітражне скло у дверях. Я спустився сходами, оминув свого друга й умостився в кріслі, почуваючись дуже дивно, засмучено й схвильовано.

— Ісусе, ох, Ісусе. Як ви гадаєте, вона пробачить мене?

— Звичайно. А що…

— Усе почалося з клятої дурнуватої суперечки через мої книжки. О Господи, чому люди такі дурні? Варто лише розпочати сварку, її вже неможливо закінчити. Зазвичай ми не обговорюємо мою роботу, я маю на увазі, вона подобається Рейчел, тож і обговорювати нема чого. Лише часом, коли вона не дуже добре почувається або знайде щось у книжці та стверджує, що це про неї чи що це та сцена, коли ми щось помітили, чи робили разом, чи ще щось таке. Ну, знаєте, я не копіюю в книжках життя, усе, що я пишу, — вигадане, але Рейчел раптом убиває собі в голову, що знайшла там щось принизливе, чи вульгарне, чи образливе, чи ще бозна-яке; це наче раптова манія переслідування, і вона жахливо засмучується. Більшість друзів письменника тільки й мріють опинитися в його книжках, привиджаються собі на кожній сторінці, але Рейчел таке ненавидить, навіть якщо я згадаю якесь місце, де ми були разом, вона каже, що це все зіпсувало й так далі. Хай там як, о Господи, Бредлі, ну я й бовдур… Коротше, усе почалося з такої бучі, а потім вона сказала дещо образливе загалом про мою творчість, вона сказала… ну, добре, не має значення… Так от, ми