Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

посварилися, і я, підозрюю, теж сказав про неї дещо дуже дошкульне, просто щоб захиститися, і після ланчу ми стали пити віскі… Зазвичай ми не п’ємо багато, але тут заходилися сперечатися й наливали собі ще й ще, здуріти можна. Потім вона страшенно розлютилася, втратила самовладання й накричала на мене, а я таке ненавиджу. Тож я легенько штовхнув її, щоб припинити цей галас, а вона вчепилася мені в лице — бачите, лишився слід, о Господи, він досі болить. Тоді я трохи злякався та стукнув її, щоб заспокоїти. Не зношу криків, галасу й скандалів, вони мене лякають. Вона волала, як фурія, казала щось жахливе про мою роботу, тоді я дав їй ляпаса, щоб припинити істерику, але вона кидалася на мене й кидалася, а я схопив біля каміна коцюбу, щоб поставити між нами бар’єр, і якраз тієї самої миті вона смикнула головою (бо ж витанцьовувала довкола мене, як дика звірюка), коротше, смикнула вниз головою — і як зустрінеться чолом із коцюбою. Господи, як жахливо тріснуло. Я, звичайно, не хотів її бити… Тоді вона впала на підлогу й тихесенько лежала там, заплющивши очі та стікаючи кров’ю. Я навіть не був певен, чи вона дихає… Ну, я запанікував, схопив глечик води та вилив на неї, а вона лежала й не рухалася, я мало глузду не втратив… А потім, коли я пішов принести ще води, вона підскочила й побігла нагору, до спальні, й замкнулася там…. Потім вона не відчиняла, не відповідала… я не знав, чи вона прикидається, чи їй дійсно зле, чи що взагалі коїться, — бачите, я не знав, що робити… О Господи… я не хотів її бити….

Нагорі почулися якісь звуки, двері відчинилися, і ми обидва підскочили. Френсіс спустився й повідомив:

— З нею все гаразд.

Його поношений синій костюм був укритий якимсь вологим, блискучим, червонястим ворсом, у якому я за мить упізнав волосся Рейчел. Він, мабуть, зістриг його, щоб оглянути голову. Я бачив, як його надзвичайно брудні руки хапаються за білі бильця.

— Дякувати Богу, — зрадів Арнольд. — Знаєте, я думаю, що вона весь час просто прикидалася. Але все одно, дякувати Богу. Що треба?..

— Нічого серйозного. У неї порядна ґуля на голові, і вона в неглибокому шоку. Можливо, легкий струс мозку. Хай полежить у темній кімнаті. Аспірин, будь-які заспокійливі, які вона зазвичай приймає, грілки, гарячі напої, ну, тобто чай і всіляке таке. Було б краще, якби її оглянув ваш лікар. Скоро все минеться.

— Ох, дякую вам, пане лікарю, — сказав Арнольд. — То з нею все гаразд, дякувати небесам.

— Вона хоче вас бачити, — звернувся до мене Френсіс. Усі ми вже знову піднялися сходами.

Арнольд укотре закричав:

— Кохана моя, будь ласка…

— Я візьмуся за це, — кинув я й наполовину відчинив незамкнені на ключ двері спальні.

— Тільки Бредлі. Лише Бредлі. — Голос досі звучав ледь чутно, але вже трохи зміцнів.

— О Господи, це жахливо. З мене досить, — оголосив Арнольд. — Кохана.

— Ідіть униз і випийте ще трохи, — запропонував я.

— Я не проти перехилити чарчину, — погодився Френсіс.

— Ох, не сердься на мене, люба.

— Ви не могли б кинути сюди мій плащ, — попросив мене Френсіс, — я залишив його там, на підлозі.

Я ввійшов, викинув плащ і знову зачинив двері.

Чути було, як чоловіки рушили вниз сходами.

— Замкніть, будь ласка, двері на ключ.

Я так і вчинив.

Френсіс запнув завіси, і тепер у кімнаті царювали густі рожеві сутінки. Вечірнє сонце розкидало навколо бліде проміння, і лапаті квіти тужливо сяяли на ситцевих фіранках. Кімната дихала похмурою нудьгою, яка часом панує в спальнях, тією поношеною буденністю, що нагадує про смерть. Туалетний столик узагалі може бути жахливим. Свій Баффіни розташували біля вікна, де він загороджував світло й демонстрував вулиці огидний затильний бік. Скляна поверхня «столика» була припорошена й укрита якимись косметичними тюбиками, пляшечками та жмутами волосся. Шухляди були засунуті нещільно, і з них видніла рожева білизна з бретельками. У ліжку панували хаос і безлад: зелене покривало зі штучного шовку зсунулося на один бік, а ковдри та простирадла скрутилися суцільною неохайною купою, схожою на підстаркувате лице. Задушливо пахло бентежно інтимною сумішшю поту й пудри для обличчя. Уся кімната дихала виразним жахом невигаданої смертності — тупим, млявим і незворотним.

Не знаю, чому я одразу так пророчо подумав про смерть. Можливо, через те що Рейчел, наполовину заховавшись під ковдрою, накрила простирадлом обличчя.

Її ноги в лакованих черевиках на високих підборах стирчали з-під зеленого покривала. Боязко, наче намагаючись завести розмову й налагодити взаємини, я сказав:

— Що ж, дозвольте я зніму ваші черевики.

Рейчел заціпеніла й не поворухнулася, поки я із зусиллям стягав з її ніг взуття. Я відчув м’яке тепло вологої ступні в коричневій панчосі. До прісного запаху кімнати додався різкий кислий сморід. Я повитирав долоні об штани.

— Краще лягайте в ліжко так, як має бути. Дивіться, зараз я поправлю постіль.

Вона трошки відсунулася, зняла з обличчя простирадло й навіть підвела ноги, щоб я міг витягти з-під них ковдру. Я влаштував її зручніше, накрив ковдрою та заправив простирадло. Рейчел уже припинила плакати й терла синець на обличчі. Тепер він здавався ще темнішим і розплився довкола ока, воно аж перетворилося на сльозливу щілину. Так вона й лежала, злегка розтуливши вологі спотворені вуста й утупившись у стелю.

— Я наллю гарячої води в грілку, добре?

Я знайшов грілку й налив туди води з гарячого крану вмивальника. Від її засмальцьованого вовняного чохла тхнуло потом і сном. Він трохи змок з одного боку, але на дотик був досить гарячим. Я відгорнув простирадло й ковдру та запхав грілку кудись на рівень її стегна.

— Рейчел, вип’єте аспірину? Ви ж маєте тут аспірин, чи не так?

— Ні, дякую.

— Вам допоможе.

— Ні.

— З вами все буде гаразд, так сказав лікар.

Жінка дуже глибоко зітхнула, і її рука знову гупнулася на ліжко; Рейчел лежала, симетрично випроставши з боків руки долонями вгору, наче щойно витягнутий з могили Ісус, на чийому тілі й досі можна було помітити сліди жорстокого поводження. Жмутики зістриженого волосся приклеїлися до засохлої крові на ліфі синьої сукні. Рейчел забідкалася гучнішим, але якимось загробним голосом:

— Це огидно, так огидно, так огидно.

— З вами все буде гаразд, Рейчел, лікар каже…

— Я почуваюся вкрай… розбитою. Я… помру від сорому.

— Безглуздя, Рейчел. Це пересічний випадок.

— І він покликав сюди вас… побачити все це.

— Рейчел, він тремтів, як осінній листочок, думав, що ви тут знепритомніли, був наляканий.