Богуміл Грабал - Поїзди особливого призначення
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Але ж і класні у вас ідеї, чоловіче...» — зрадів машиніст.
Я забіг до диспетчерської, дзвонив телефон, я чув, як пан начальник свариться з польськими рисами, які тепер всі були з ним в голубнику, я б теж хотів там зараз бути і чути, про що він з ними говорить. Здавалося, що він збирався надавати по задку одному неслухняному голубку, а всі решта птахів з того сміялися... Я тримав бакелітову слухавку біля вуха і визирав на перон, де у променях сонця стояли чоловіки, раптом машиніст нахилився і щось прошепотів на вухо панові диспетчеру, мій погляд упав на вугільний вагон і я злякався. З вагону стирчали коров’ячі роги, декілька голів піднялися над бортом і дивилися на перон великими очима, повними цікавості і смутку. Майже в кожному вагоні була проламана підлога і з дірок стирчали коров’ячі ноги, здерев’янілі, нерухомі, посинілі... я ненавиджу це, не виношу, коли везуть голодну худобу і потяг спиняється на моїй станції, часом через щілину в дверях пальцями погладжую їм вим’я, але ненавиджу це! Так само, як і вагони з козами, що їдуть на бійню, їхні занімілі ніжки, туго перетягнуті мотузками, не виношу цього, ах, не виношу, коли у мороз везуть везуть свиней на празьку бійню, стоять голова до голови і бояться ворухнутися, бо з кожним рухом втрачається тепло, свиней з замерзлими ногами, порцеляновими ратичками! ах, я це завжди ненавидів! і коли по парних днях їх возили без води аж із Угорщини, цілі потяги свиней з роззявленими від спраги писками, схожих на помираючих без води птахів...
Я вибіг з диспетчерської.
«Звідки вантаж?» — спитав начальника поїзда.
«З фронту, худоба вже десять днів як у дорозі,» — махнув він рукою.
Я підтягнувся на борту вагона і зазирнув всередину. Вся худоба була хвора на сап, декілька тварин вже лежали мертві, у однієї корови ззаду звисало мертве загниваюче теля... вдивляючись в численні пари докірливих, змучених очей, я впав у розпач. Цілий потяг докірливих худобиних очей.
«Ці німці свині!» — скрикнув я.
Начальник поїзда змахнув рукою і вигукнув: «Та гірші за свиней! Там в останніх трьох вагонах повно ледь живих овець... вони з голоду поїли одна на одній вовну!»
«Пара готова,» — сказав машиніст і тихше додав: «Ви чули? Сьогодні вночі партизани біля Їглави висадили в повітря поїзд особливого призначення, та так вдало, що він весь упав в провалля, а другим зарядом обвалили на нього ще й міст.»
Він виліз на локомотив, потяг за ручку і поїзд рушив, тягнучи вагони, з яких визирали коров’ячі роги і очі, а знизу стирчали здерев’янілі і закопчені ноги. А за «Ліверпулем», складом збіжжя, біля рампи стояли два вагони, які вранці привіз експрес, вагони призначені для празької бійні.
Потім пройшли два військових поїзди особливого призначення, самі танки, самі «Тигри», з військовими командирами на локомотивах, що було наслідком роботи їглавських партизанів. А з навколишніх сіл на станцію зганяли худобу, ламаючи тваринам, що пручалися, хвости. Одна перелякана корівка лягла на дорозі, то погоничі засунули їй під хвіст пучок соломи і підпалили. Потім з маєтку приїхав віз. Коні тягли щосили, бо ззаду був прив’язаний бик, коліна його були розбиті, а ніздрі закривавлені, бо він пручаючися вирвав собі з носа кільце. Тепер його тягли за возом, прив’язавши до нього за роги. Бик занадто пізно зрозумів, що дівчина, яка вивела його з подвір’я і віддала різникам, була зрадницею, він пішов за знайомим запахом її сукенки, за ним він готовий був іти на край світу. І тепер його силоміць тягли за возом по розкислому снігу, а розідрані коліна лишали на шляху дві червоні смуги.
«Мілоше, я цієї історії з есесівцями ніколи не забуду, — сказав диспетчер Губічка, взявши мене за підборіддя. — Ти постраждав за мене.»
В приміщенні задзвонив телефон.
«Німці свині,» — сказав я.
Підняв слухавку. І злякано скрикнув:
«Пане диспетчер, у нас впало крило семафору!»
«А кому ми маємо дати вільний шлях?» — спитав він.
«Швидкісному експресу.»
«Кепсько,» — сказав він.
«Пане диспетчер, я поїду туди на велосипеді і потримаю крило в положенні «шлях вільний». Я вибіг надвір і поїхав стежкою попри «Ліверпуль» до щогли семафору, виліз по щаблях нагору, сів верхи на ліхтар і підняв крило перед локомотивом швидкісного експресу, який віз на фронт їжу, напої для офіцерів і пошту, експресу, перед яким мали пріоритет лише військові поїзди спеціального призначення, машиніст отетерів, як побачив мене на семафорі, а я витяг службовий кишеньковий ліхтарик і зеленим світлом подав знак, що шлях вільний, машиніст додав пари і стрімка вервечка вантажних вагонів пролетіла внизу, огорнувши мене димом, за хвилину я побачив диспетчера, що стояв і дивився на блимання габаритних вогнів, локомотив підхопив сніг і потяг його за собою, за хвостом поїзда утворився сніговий вихор, оздоблений папірцями на галуззям...
Скориставшися паузою між поїздами, я поставив розігріватися на грубі свій суп у блакитній бляшанці, потім дав вільний шлях моторній дрезині, диспетчер знов закинув ноги на телеграфний стіл і дивився через вікно на синє небо.
«Не сказали, хто їде в тій дрезині?» — спитав він.
«Сказали, директор залізниці,» — сказав я, помішуючи ложкою у бляшанці. Двері тихенько розчинилися і хтось зайшов, я побачив сірі штани, лискучі черевики, шинель.
«Добре тут у вас,» — сказав відвідувач.
«Ага,» — сказав я, мішаючи і далі свій суп, а пан диспетчер і далі дивився через вікно на синє небо, закинувши ноги на телеграфний стіл.
«Ви знаєте, хто я?» — спитав гість.
«Знаю, — сказав я, — ви прийшли по товарну накладну на худобу.»
«Може й так, — мовив він. — А де ваш начальник?»
«В голубнику,» — сказав я.
І тут відвідувач жахливо заволав.
«В голубнику! А ви знаєте, хто я? — знову спитав він, і сам відповів. — Я директор залізниці Слушний!»
Директор Слушний був відомою персоною, історії про нього здавна наводили жах на начальників станцій та диспетчерів. Я підскочив, і тримаючи бляшанку з ложкою в одній руці, другою віддав честь і відрапортував:
«Учень Мілош Грма до ваших послуг!»
«Киньте ту бляшанку!» — заревів директор залізниці і вдарив по ній, бляшанка впала на підлогу, директор залізниці копнув її і вона з брязкотом закотилася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поїзди особливого призначення», після закриття браузера.
