Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

краще Дружбацька подбає про себе. Хай подумає, якою вона є твариною… Живе завдяки отим хижакам, розважає їх, тішить жартами й присмішками. Вона — приручена пташка-плиска, яка гарно виспівує свої трелі, але досить, аби з вікна, розчахнутого грозою, війнув вітер, і її здмухне геть.

Ксьондз приходить пополудні, трохи зарано, на ньому — той самий плащ, через плече — торба, яка пасувала б радше якомусь мандрівному продавцеві, ніж духовній особі. Дружбацька вітає його вже з порога.

— Пробачте, отче декане, за ту мою нестриману поведінку. Певно, я повідривала вам ґудзики, — каже вона до нього, бере за лікоть і веде до вітальні, міркуючи, що з ним робити далі. Обід подаватимуть не раніше ніж за дві години.

— Та це simpliciter була така мить… Nolens volens я прислужився здоров’ю ясновельможної пані каштелянової.

Дружбацька вже звикла до дещо іншої мови в різних панських маєтках, тож ці латинські вставки її просто смішать. Вона пів життя провела в них як дама до товариства і секретарка. Потім вийшла заміж, народила доньок, а тепер, після смерті чоловіка й народження онуків, намагається якось давати собі раду біля доньок, чи поруч із пані Коссаковською, або ж складаючи комусь компанію. Радіє, що вона знову в магнатському маєтку, де стільки всього відбувається і вечорами читають поезію. Вона захопила з собою кілька збірок, але соромиться їх показувати. Мовчить. Слухає ксьондзові балачки й відчуває, як легко знаходить із ним спільну мову, попри ту латину. Виявляється, ксьондз недавно відвідував палац Дідушицьких у Цуцилівцях[19] і тепер намагається у себе в плебанії відтворити те, що там бачив. Утішений, розігрітий лікером, якого випив уже зо три чарки, радий, що його слухають, він розповідає.

Вчора послали по каштеляна Коссаковського до Кам’янця, і тепер його всі очікують з хвилини на хвилину. Мабуть, приїде вранці, а може, вже вночі.

За столом сидять мешканці та гості дому, постійні й тимчасові. Найменш важливі — наприкінці столу, куди білосніжні скатертини не сягають. З-поміж мешканців тут сидить дядько господаря, який звертається до всіх «мосьпане» та «мосьпані». Є також управитель маєтків, несміливий вусатий чоловік гарної постави, а ще — вельми освічений отець-бернардин Ґаудентій Пікульський, який колись навчав релігії дітей Лабенцьких. На нього відразу напосідає ксьондз Хмельовський і відводить в куток кімнати, щоб показати єврейську книжку.

— Ми помінялися, я дав йому свої «Нові Атени», а він мені — Зогар, — каже гордо ксьондз Хмельовський і виймає із сумки книжку. — У мене прохання, — продовжує він обережно, — чи не могли б ви, якщо знайдеться вільна хвилинка, те і се мені звідти переказати?..

Пікульський розглядає книжку, розгортає її з останньої сторінки й читає, ворушачи губами.

— Ніякий це не Зогар, — каже він.

— Як це? — не розуміє ксьондз Хмельовський.

— Шор втулив вам, отче, якісь єврейські казки, — він пересуває пальцем уздовж рядків незрозумілих літер, — «Око Якова». Так вони називаються, це такі оповідки для простолюду.

— От уже той старий Шорисько, — ксьондз розчаровано хитає головою. — Певно, помилився. Що ж, мабуть, я й тут знайду трохи якоїсь мудрості. Якщо мені хтось перекладе…

Староста Лабенцький дає знак рукою, і двоє слуг вносять тацю з лікером, маленькі келишки й тарілочку з тонко нарізаними хлібними шкоринками. Хто хоче, може собі таким чином розпалити апетит, бо обід буде важким і ситним. Спершу — суп, далі — порізана нерівними скибками варена яловичина та інше м’ясо: теляча печеня, дичина й курятина; до того — варена морква, капуста з грудинкою, миски з масною кашею.

Ксьондз Пікульський за столом нахиляється до ксьондза Бенедикта і каже впівголоса:

— Зайдіть до мене, отче, у мене є єврейські книжки латиною, та й з гебрайською можу допомогти. Нащо одразу до євреїв ходити?

— Ти ж сам мені, сину, радив, — дещо роздратовано відказує Хмельовський.

— Та ж я жартома. Чи я знав, що ви справді підете?

Дружбацька їсть стримано, яловичина стрягне їй у зубах, а зубочисток щось не видно. Колупає курятину з рисом і глипає на двох молодих служниць, мабуть, ще недосвідчених, бо кривляються одна до одної через стіл, гадаючи, що гості, зайняті їжею, нічого не помітять.

Коссаковська наче недужа, але велить своє ложе в кутку покою обставити свічками і подати їй рису та курятини. А на додачу просить угорського вина.

— Отже, вашмосте, найгірше за вами, якщо кортить вина, — каже Лабенцький з ледь відчутною іронією. Він усе не може пробачити, що не поїхав на карти. — Vous permettez?[20]

Лабенцький встає, щоб із дещо надмірною церемонністю долити каштеляновій вина:

— За ваше здоров’я.

— А я маю випити за здоров’я того доктора, що поставив мене на ноги своєю мікстурою, — каже Коссаковська і робить великий ковток.

— C’est un homme rare[21], — каже господар. — Дуже освічений єврей, хоч позбавити мене подагри йому не вдається. Вчився в Італії. Кажуть, голкою знімає з ока більмо й повертає зір. Так було з однією зі шляхтянок неподалік, яка зараз вишиває найтоншою гладдю.

Коссаковська знов озивається зі свого кутка. Вона вже поїла і лежить на подушках, дещо бліда. Її обличчя, освітлене нерівним полум’ям свічок, наче викривлене якоюсь гримасою:

— Зараз повно євреїв усюди, ще трохи, і з’їдять нас із тельбухами, — каже вона. — Панам не хочеться працювати і дбати про маєтки, то й здають їх в оренду євреям, а самі гуляють у столиці. Не встигнеш моргнути, а тут уже єврей мито за міст збирає, тут — маєтком керує, тут — взуття й одяг шиє, усе ремесло в його руках.

Розмови за обідом сходять на економіку, яка тут, на Поділлі, завжди кульгала, хоч землі багаті. Тут міг би бути квітучий край. Ті поташ, селітра, мед. Віск, лій, полотно. Тютюн, шкіри, худоба — стільки того є, і нема кому збувати. А все чому? — питає Лабенцький. Бо Дністер мілкий, посічений порогами, дороги паскудні, навесні, як розтануть сніги, взагалі не проїдеш. Як торгувати, якщо кордон безкарно переходять турецькі банди й грабують подорожніх, так що доводиться мандрувати зі зброєю, винаймати охорону?

— У кого на це є гроші? — скаржиться Лабенцький і мріє, щоб було, як у інших краях: щоб торгівля квітнула і багатство людське примножувалося. Як у Франції — а земля ж там нічим не краща і ріки не повноводніші. Коссаковська каже, що в усьому винні пани, які платять селянам горілкою, а не грішми.

— А чи ви, пані, знаєте, що в Потоцьких у селян вже стільки днів панщини, що вони на своєму хазяйстві можуть працювати лише по