Роман Купчинський - У зворах Бескиду, Роман Купчинський

раптом і скінчилася. На горбах, де лежали три стрілецькі чети, прорвалася гать. Сальва за сальвою котилася в долину і мішалася з ревом ворожої кінноти. Нижче, де стояв курінь ополченців, теж тріскотіли стріли, але найбільший гармидер зчинився біля церкви. Там набився ворожий відділ на розставлених за церковним муром вояків, і ті привітали ворога густою пальбою. В вузькій вуличці збиті в гущу і стиснені російські кіннотники падали як солома, а задні ряди тратували в розгоні тих, що звалилися з коней чи попадали разом з кіньми.

Частина відділу завернула і пустилася чвалом на міст. Зварич мав заледве час скочити з моста і скритися під ним.

Задудніли кінські копита по дошках, заскрипіли підвалини, затрясся цілий міст. Здавалося, не видержить скаженого напору і завалиться разом з непосильним тягарем.

— Ур-я-я! — підірвалося знову з землі і понеслося навкруги, мов стадо сполошених галок.

Відділ, видно, доглянув по другім боці ополченців і заатакував їх ззаду.

Зварич не мав часу до надуми. Положення було таке, що треба було рішитися на дві можливості: або піддатися, або тікати попри річку. Першої не брав навіть у рахубу, як не брав би її тоді ні один зі стрільців. Вибрав другу — тікати, але в моменті, коли пустився бігти, мусив чимскоріш завернути під міст. Понад берегом ганялися російські кіннотники за ополченцями і рубали їх шаблями як капусту.

Що робити? Куди тікати? Де сховатися?

Не тікати?! Станути і боронитися до останку сил?! Чому! Бувають такі герої, але аж тоді, коли не мають іншого виходу, а піддатися не хочуть. Коли є хоч тінь надії на рятунок, тоді вояк використає її.

Зварич глянув угору і побачив саме таку тінь. Грубі платви, на яких лежав міст, відставали від дощок, так що можна було між них залізти. Спер кріс на підмурівку моста, підскочив і зловився руками за край платви. Остра грана калічила йому пальці, але не зважав на це. Закинув ногу і за хвилину вже сидів під дошками. Притулився до платви і хухав на долоні, що пекли як огнем. Шкіра була поздирана, а з-під нігтів виступила кров.

Але почуття небезпеки забиває біль, може, на те, щоби він відізвався зі здвоєною силою тоді, як небезпека мине...

Розглянувся обабіч моста — нікого. Тільки річка журчить собі байдужо і несе синю ополченську шапку. Власник її остався десь там у воді, між камінням... А може, тільки шапку згубив тікаючи?!..

Зір Зварича впав на кріс. На той з таким трудом і такими коштами здобутий «манліхер». Стояв він тепер спертий на примурівку і ждав на москалів.

«Спробую вирятувати»,— подумав стрілець і підсунувся до самого краю моста.

Потім розглянувся і вихиливсь униз.

— Пссс! — зашипів хтось, і Зварич кинувся як опарений.

На другім кінці тієї самої платви сидів вусатий ополченець і давав йому знак, щоби не рухався.

Яка розкіш здибати у небезпеці товариша! Знає це тільки той, хто пережив таке. Може, й тому кіннотники назагал відважніші від піхотинців, бо в найгіршім положенні є завсіди їх два: кіннотник і кінь.

Тепер, коли Зварич мав товариша недолі, аж відлягло йому від серця, Вже й положення не виглядало так грізно, і надія на рятунок ставала більш реальною. Тим більше кріса не подарує...

Всміхнувся приязно до ополченця, заспокоїв його рукою і знову вихилився вниз.

Ледве двома пальцями дістав до дула. Зачепив ними за мушку і хоч з трудом, але таки витягнув свою згубу нагору.

— Ех! — не то зітхнув, не то вилаявся ополченець. Зварич глянув у його сторону і побачив, що цей постукує пальцем у чоло. Дурний ти, мовляв, хлопче, як теля. За таку марницю наражувати мене і себе...

Зварич не квапився ображатись. Підложив кріс під себе, приліг на нім і слухав відголосів битви.

А битва помітно ослабала.

На горбах, де лежали стрілецькі чети, не чути вже було бадьорих сальв. Тільки поодинокі стріли падали, і то щораз тихше, немов відпалювались. Біля церкви і того не було чути.

«Відступають наші»,— подумав собі і тяжко зітхнув. Перша битва... Москалі Карпати перейшли... Тепер ринуть, як потоки з гори, на угорську рівнину... А здавалося, що підемо вперед, виженемо москалів не тільки з Галичини, а з цілої України... Коби так ще кілька стрілецьких сотень... А то тільки одна сотня, і старі ополченці, і дві попсовані гармати. Невже ж Австрія не має вже війська, щоби спинити ворога?!..

Ворожа артилерія перенесла вогонь. Почала бити поза Верецькі. Видно, під’їхала ближче і тепер обстрілює утікаючих. Стрільна летять понад міст, шиплять злісно і рвуться десь удалині. По мосту перейшов швидким кроком якийсь відділ піхоти. Напевно, москалі, бо їхня артилерія не пропустила б наших безкарно. Відділ ішов без слова, тільки тяжкий віддих мішався з гупотом чобіт.

За ними перегнався малий відділ кінноти, потім два їздці, один за другим, а ще потім знову піхотний відділ. Невеликий — може, чета, може, й менше. Він теж перейшов мовчки, тільки за мостом впала команда:

«В цеп!»

І стихло..

Вечоріло. Фіалкові тіні клалися здовж берегів і помалу застеляли воду. Сонця вже давно не видно було на воді, але жовті відблиски ще мигтіли на клаптиках рівнішого плеса. Чимраз менше було їх — знак, що там, за мостом, сутеніло небо, надходила ніч.

Битва зовсім ущухла. Тільки десь-не-десь падали стріли, як після зливного дощу запізнені краплі. То тут, то там, одна, дві, часом три, потім знову тихо і знову одна.

Врешті перестали і вже не відзивалися. Бій скінчився. Москалі зайняли Верецькі.

Зварич лежав у своїм сховку і ждав ночі як спасення. Коби тільки була темна і щоби Бог дав доту, тоді легше буде перекрастися до своїх. Де ті свої тепер обертаються і куди до них іти — не мав поняття. Знав, що має йти на захід, так, як плила річка, а напевно стріне якесь австрійське військо. Добре, що має товариша, завсіди відрадніше і безпечніше вдвійку. Четверо вух, четверо очей, а на випадок чогось і два кріси. Треба тільки з товаришем недолі обговорити цілу справу. Коби хоч не мадяр, а то при-йшлось би балакати знаками.

Лишив кріс у куті моста, а сам поповз платвою на другий кінець до ополченця.

— Псст! — псикнув тамтой, і Зварич притаївся. Хвилю надслухував. Тихо. Тільки десь коло церкви клапали копитами коні.

Поліз далі і швидко опинився коло ополченця. Під мостом було вже добре темно, і Зварич бачив тільки сильветку старого. Але