Роман Купчинський - У зворах Бескиду, Роман Купчинський

знову зачнеться тепер пекло. Від москалів, певно, видно його. Але проходить цілий склін і ні разу не шамкає над ним стрільно. Зате крісові кулі летять горою: фіу-фіу.

Фіть-фіть-фіть-фіть! — скоростріл...

За горбом, у долинці, знову чорні плащі. Може, з півсотні. Лежать непорушно на землі, як трупи.

— Куди до стрільців, до «охотників»?

Показують рукою напрям. Кожний тих «охотників» знає, бо це одиноке молоде військо в цілій околиці. Решта — ополченці і мадярські жандарми.

Тут уже добре чути фронтом. Стріли з «верндлів» гукають голосно і виразно, а московські крісові кулі вже не свищуть, а шиплять, як оси.

Добре, що дорога випадає поза горбик, а то прийшлось би рачкувати. Коби скорше до лінії! Віддати наказ, збутися тяжкої відповідальности, а тоді подивитися, як там?! Цікаво...

За горбком кільканадцять кроків бігом через отверте місце — і вже знову в укритті. Тепер просто на лісок, що на верху! Там раз по раз лунають вистріли. Під деревами видно якісь постаті.

Зварич підійшов ближче.

— Долів! — добігло до нього з гори.

Машинально виконав наказ і почав рачкувати. Кулі тут ще більше злісно шиплять. То тут, то там заоре котрась носом у землю.

На горі, видно, цікавляться Зваричем, бо кілька пар очей звернулося на нього.

Трах-тарах-трах-трах!

Затріскотіло перед ліском, і лиця відвернулися.

Траух! — вибухла граната наліво від ліска.

«Починається!— думає Зварич і зривається та біжить до своїх.

— Долів! чує знову наказ, але робить ще кілька кроків і паде на краю лісу.

Перед ним «перша поміч» — два санітари з червоними хрестами на рукавах, але без ніяких причандалів.

— На другий раз не будьте такі відважні! остерігає його один. — Могли-сьте легко дістати кульку.

— Де четар Яримович?

— Там, далі!— показали головою на початок лісу — Тільки не підносіться, щоб не зрадити позиції.

За ліском, на самім шпилі горба, позиція. Видно ззаду всіх як на долоні. Стрілецька сотня не дістала лопаток, то й закопатися не могла. Поклалися хлопці на рівну землю. Купка кертовиння — великий сховок. Використовує кожний що може і стріляє зі старого «верндля» як уміє. На щастя, москалі чомусь не дуже докучають ні гарматами, ні крісами. Десь там, на другім горбі, закопалися і тільки час до часу пускають стріл. Зате направо, під великим лісом, там гаряче. Кріси, скоростріли і гармати. Австрійська артилерія тільки десь-колись відізветься. Всього дві гармати. І то одна як вистрілить, то потім півгодини мовчить, бо направляють її.

— Товаришу четар! Голошу слухняно, я приніс наказ!

Молоденький четар узяв карточку і швидко перебіг її очима.

— Добре то казати!— посміхнувся гірко. А я навіть дурної карти не маю... Але, може, розвідаюсь від когось.

Видер з нотатника листок і написав звідомлення для сотенного.

— Кланяйтеся там першій четі від нас!

Зварич відчув іронію у його голосі. Нібито перша чета безпечна, а вони тут.

— Як побачу їх,— відповів четареві.— На дорозі коло моста багато гірше, як тут, у вас.

— Не бійтеся. Незадовго, як почнеться наступ, і ми будемо мати коломийку.

«Будете або ні! — подумав Зварич.— А тим часом у вас не дуже так страшно».

Зсунувся швидко з горба і побіг назад туди, звідки прийшов.

Часті вибухи гранат на лінії примусили його обернутися...

Цілий лісок і горб біля нього окутався димом гранат. Москалі приготовляли наступ...

Знову доходив до моста. Знову мав перебігти парусот метрів, які йому так добре вбилися в тямку. Спинився за крайньою хатою і ждав на пригожий момент, коли ворожа артилерія набиратиме нового духу. Переходив у думці всі подробиці небезпечної дороги і укладав собі, як використати кожний рівець, кожний горбик, щоби донести цілу шкіру до своєї чети, а звідомлення — до команди сотні.

За його плечима, на горбах, звідки щойно вернув, клекотіло, мов у казані. Рвалися шрапнелі, рили землю гранати, а кріси і скоростріли злилися в один лопіт, безустанний, монотонний.

Нараз, мов під доторком чародійної палички, втихла артилерія. За нею спинилась пальба скорострілів, і тільки кріси тріскотіли по горбах. Але крісова стрілянина йшла якось безладно, непевно, немов зацукуючись. Зривалася в однім місці, раптом стихала, перекидалася в інше, в друге, третє, щоби потім знову вернутися до першого, розсипалася, знову збиралася докупи і врешті стихла. Як сокирою врубав. На малу хвилину, але таку, що кожний здригнувся, мов від удару грому.

Кажуть, що мельник будиться, коли раптом стане млин. Сто раз сильніше враження тиші серед бою. Вона збудить вояка, хоч би він відсипляв цілу низку непереспаних ночей, хоч би відлежував сотки пройдених кілометрів.

Стихло...

Ухо, звикле до гаркоту артилерії і тріскотні скорострілів, не ловить малих звуків, не чує плюскоту води в ріці чи тарахкоту одного воза. Тиша, як мряка, впала в одну мить на Верецькі й околицю і задушила кожний згук.

Зварич стрепенувся.

«Тепер пригожий момент!» — і кинувся в сторону моста.

Але не пробіг ще і двадцять кроків, як новий згук заморозив його на місці.

— Ур-я-я! — понеслося над одним берегом ріки.

— Ур-я-я-я! — відповів йому другий берег.

— Ур-я-я! Ур-я-я-! Ур-я-я-!

Хто з тих, що був на російськім фронті, не пам’ятає цього вигуку. Знають його добре і вояки, які сиділи тоді скулені в розбитих окопах, знають і громадяни, які знайшлися недалеко фронту.

Протяжний, сумовитий, а разом з тим страшний вигук російських солдатів, що йшли до наступу. Була в нім гроза непроглядної маси і меланхолія гнаних на смерть людей.

— Ур-я-я!

Який же інакший був той вигук від німецького короткого, стисненого «Урра! Урра!». що, мов блиск острого леза, протинав воздух.

— Ур-я-я!

Зварич почув його перший раз у житті, але відразу пізнав, що це гукнув ворог. Так не могли скричати ні стрільці, ні мадяри, ні наші старі ополченці. Застиг на місці і глянув у сторону, звідки той крик вилетів.

Долиною попри ріку гналася в сторону моста кіннота. Як градова хмара, що впала вниз і несеться понад саму землю. А земля глухо дудонить, погинається під тягарем, тремтить від удару тисячки копит.

«Швидше до своїх. Ще вспію!..» І Зварич кинувся на міст.

Але в тій самій хвилині побачив по другій стороні ріки інший відділ ворожої кінноти, що ввігнався вже в Верецькі і пер у сторону церкви.

Дорога до чети і команди сотні була вже відтята. Одинока можливість рятунку — берегом понад ріку, куди очі поведуть.

Хвилина тиші як раптом прийшла, так