Роман Купчинський - У зворах Бескиду, Роман Купчинський

пригадував собі вусате обличчя і малі, застрашені очі.

— Зінд зі айн дойтше?[2] — шепнув до нього.

— Нє, панє вояк, я єстем з Галіції. Русін, — відшепнув ополченець, але так тихо, що ледве можна було зрозуміти.

— То ви свій чоловік з Галичини? — втішився Зварич.

— Ая, а я! А ви також? — не менше врадувався ополченець. Я міркував, що ви мадяр.

— Нам таке дали. А ми Українські січові стрільці.

— Ага. Січовики. Так!.. Псст! — псикнув ледве чутно, і обидва притаїли дух.

До моста підходили кілька людей і голосно розмовляли. Врешті вступили на міст, шураючи чобітьми, як люди, що зробили далеку дорогу.

— Кажу тобі, що ти дурак та ще й форменний...

— Хіба ти. Сказано: Венгрія, так Венгрія.

— Сказано: Венгрія, а виходить, не так. Балакають же зовсім по-нашому.

— Зовсім но зовсім, обізвався третій голос, — а приблизітельно.

— Хай тобі буде приблизітельно, але не по-венгерському. Наш народ таки, православний.

— А мені все равно. Сказано: Венгрія, так Венгрія.

— Сказано: дурак, так і останешся до смерті...

Перейшли.

— По-нашому балакають, шепнув ополченець.

Зварич гірко посміхнувся:

— На мості українці і під мостом українці.

— А ви з яких сторін? — звернувся до ополченця.

— З-під Стрия, з Дулібів.

— Коли ж ви влізли сюди, під міст?

— Я? Ще добре за дня. Ми везли м'ясо до баталіону. Гранат побив коні і того другого, а я — під міст. Та й лишився вже тут.

— А тепер що буде?

— Або я знаю...

— Будемо тікати!?

— Та куди?

— Хіба не лишитеся тут, під мостом!?

— Ану ж наші вернуться...

— Вернуться або й ні. Мусимо до них дістатися якось.

Ополченець голосно почухався і зітхнув. Може, й кляв у душі Зварича, що завзявся рушити його з безпечного місця.

Довгу хвилину мовчав, щось передумував, врешті знову зітхнув.

— Га, як мус, то мус. Нема ради,— сказав твердо.— Але ви ведіть, бо я в тих сторонах як сліпий.

Урадили пождати, аж надворі зовсім стемніє.

До того часу прийшлося їм послухати не тільки української розмови, але й української пісні. Прилетіла вона до них від гір, спершу як бриніння комарика, і Зварич тільки по мелодії пізнав, що це українська пісня. Але з кожною хвилиною вона росла, дужчала, щоби вкінці перейти в зовсім виразний спів:

...А попід горою,

Долом долиною,

Козаки йдуть...

Хтось ішов чи їхав у Верецькі і співав пісню про Сагайдачного.

Дивні почування ворушились у душі Зварича. Ось недавно розмова, тепер пісня, і все це разом — вороги. Скільки разів перша сотня співала цю пісню! Розкішна вона, широка, як ті степи, на яких уродилася, задля яких і повстали Українські січові стрільці. Може, саме в цю хвилину десь біля ватри чи на стоянці співають його товариші ту саму пісню. Про Сагайдачного, галичанина з-під Самбора, що став гетьманом цілої України...

Ой, вернися, Сагайдачний,

Ой, вернися, необачний...

Пісня раптом стихла, мов сокирою врубав. Видно, впав якийсь наказ, бо відділ занімів, не докінчивши строфи.

***

Темна осіння ніч давно залила долини, як Зварич із ополченцем зважились опустити свій сховок. Добрих сто кроків лізли рачки, щораз припадаючи до землі. Положення було дуже тяжке. Рівнобіжно з рікою йшов шлях, по якім крутилися москалі, піші і кінні. Голосніший гупіт черевика, дзенькіт кріса чи лопіт каміння міг знівечити їх труди і, замість до своїх, запровадити на другий світ, а в найліпшім разі — до неволі. На щастя, гірська річка гомоніла весь час і хоч трохи глушила їхні кроки.

Ще завидна розглянувся був Зварич у ситуації. З висоти свого сховку бачив добрий кусень берега і запам’ятав собі всі його хиби та прикмети. Спершу берег був голий і рівний. Дрібна рінь, що вистелювала його, вимагала великої осторожности, щоби перейти нечутно і неспостережено. Кількадесят кроків далі зеленіла на березі травка — видно, був м’якший ґрунт, а ще далі росли лози — велика поміч для втікачів.

Зварич про ніщо тепер не думав, тільки щоб якнайшвидше дістатися до них і скритися в гущавині. А там уже покажеться, що дальше робити.

До лоз не було більше, як триста-чотириста кроків, але пройти їх серед таких обставин вистане за десять миль. Густий піт спливав з чола, груди з трудом хапали воздух, ноги і руки мліли від довгого рачкування.

— Я вже не можу далі! — прошипів у половині дороги ополченець і ліг, як колода, на землю.

— Ще кілька кроків. Коби тільки до лоз,— підбадьорював його Зварич.

— Не годен. Най трохи видихаюся.

На щастя, берег у тім місці не був рівний, проходив поперек якийсь висохлий рівчак і можна було ще сяк-так скритися. Зварич приліг біля ополченця і пильно прислухувався до відголосів на шляху.

Ось над’їхав якийсь малий відділ кінноти і спинився якраз проти них. Зварич притиснув голову до землі і ледве одним оком дивився в сторону москалів. Москалі щось між собою говорили, але шум ріки не давав зрозуміти, що таке.

Нараз один кіннотник почав з’їздити зі шляху. Кінь сунув задніми копитами по насипу, і каміння з тріскотом полетіло вдолину.

— Йой! — застогнав перестрашено ополченець і зробив рух, начеб хотів зірватися до втечі.

Зваричеві самому забігали мурашки поза шкірою, але втікати тепер — це була б очевидна згуба. Зловив ополчення за руку і придавив цілою силою до землі.

А ворожий кіннотник спустився вже з насипу і зближався помалу до річки. Ще кілька кроків, а мусить наїхати на них. Але, видно, графив на той сам рівчак, у якім лежали втікачі, бо недалеко від них скрутив і доїхав до річки яких двадцять кроків далі.

— Ну, што там? — гукнув хтось зі шляху.

— Неудобна! — відгукнув кіннотник. Возлє моста будет лучше.

— Харашо. Паєзжай берегом.

На шляху заклапали копита відділ рушив далі, а рівночасно і кіннотник подався понад річку в сторону моста Зварич відітхнув з полегшею і підніс голову. Сильветка кіннотника вже ледве мріла в пітьмі, а врешті зовсім зникла. З черги глянув на свого товариша. Той лежав ниць, закривши очі долонями, і трясся на цілім тілі.

— Слухайте!— рушив його Зварич за плече. Тікаймо, бо знов якийсь чорт наїде на нас.

Але ополченець не слухав чи не чув його