Роман Купчинський - У зворах Бескиду, Роман Купчинський

— Гей. батьку, опам'ятайтеся,— потряс таки добре за рам'я.— Бо, бігме, вас лишу і піду сам.

Щойно тепер ополченець підніс голову.

— Поїхали? — спитав дрижачим голосом.

— А ви не чули?! Вже давно. Вставайте і далі. Коби скорше до корчів... Там ми вже пани.

І, не чекаючи на згоду, почав лізти наперед.

Врешті корчі. Як рідна мама, прийняли їх щиро в свої обійми, печаливо закрили перед оком ворога.

Коли з більшої небезпеки перейти в меншу, тоді вона не виглядає зовсім на небезпеку. Таке почування має вояк, коли дістанеться в запілля, хоч би воно було тільки парусот кроків за першою лінією. Зате коли він попаде тамтуди з правдиво безпечного місця, то таке запілля видається йому безвихідним.

Нашим утікачам здавалося, що, допавши лозових кущів, вони вже врятовані. Ополченець зразу став як не той. Як тільки зашилися між лозину, він станув, дихнув повними грудьми, здійняв шапку і перехрестився.

— Слава тобі. Господи, найгірше минуло! — промовив радісно.— Тепер, брате, відпічнемо — і гайда в дорогу.

І Зваричеві веселіше стало. Раз — що страшний клапоть берега за ними, а по-друге — що старий набрав бадьорости і охоти до дальшої втечі.

— Сідаймо,— шепнув.

Посідали поруч, поскулювались і слухали мовчки відголосів шляху. А він жив, шумів і гаморив, як ота річка, що плила внизу під ними. Москалі, зайнявши Верецькі, висилали наперед стежі, мов той морський поліп, що, примостившись на новім місці, висилає свої щупальця на звіди.

За горою, на заході, блиснуло щось. Мало не півнеба роз’яснило і погасло... За добру хвилину прикотився глухий, протяжний гук.

— Якась велика канона! — догадувався ополченець.— Дивімся. де полетить...

Дивилися, ждали, але стрільно не хотіло чомусь падати.

— Може, в інший бік стріляють. Пождім на другий стріл, — шепнув Зварич.— Певно, нашим поміч прийшла...

Знову сиділи мовчки і надслухували, чи не гримне велика гармата вдруге. Але вона не відзивалася.

— Може, попсувалася, так, як ті, що тут стріляли,— сказав Зварич, і оба зітхнули.

— Є в вас що їсти? — спитав по хвилині ополченець.

— Нема.

— А хлібник ваш де?

— Ми не маємо хлібників. Носимо харчі в наплечниках, а я свій наплечник зіставив при четі.

— Ого! — махнув рукою ополченець.— Пропав. А шкода... Не завадило б ще з півбохонця.

Витягнув зі свого хлібника кусень хліба, переломив на дві рівні часті і одну подав стрільцеві.

— Беріть. Кусайте. Більше нічого не маю.

— Дякую, їжте самі,— відмовлявся Зварич, хоч пах йому той кусень хліба як ніколи. Події дня, небезпека і труди забили в нім голод. Тепер він відізвався так голосно, що аж млоїло під грудьми. Адже ще як зрання вглодав кавалок сухого хліба, та й до цього часу.

— Беріть, беріть, не стидайтеся. То война, брате. Нині вам, завтра ви мені...

Всадив Зваричеві хліб у руку і щойно тоді почав заїдати свій.

— А хлібник доконче вистарайтеся. Він при війську більше потрібний, як кріс.

— Бачу по вас,— усміхнувся Зварич.— Ваш кріс де?

— А мені нащо? Я при обозі.

Обозник, та ще без кріса,— не дуже надійний союзник у небезпеці, все ж таки сто раз кращий, як жаден.

З’їли хліб до останньої кришки.

— Ну, а тепер би з Богом далі,— сказав ополченець, розгладжуючи вуса.— Мара тільки знає куди!

— Доки лози не скінчаться, підемо попри річку. А там розглянемось.

— Нам коби в гори, за гостинець. При річці небезпечно. Знов чорт наднесе якого москаля коні поїти. А й без того можуть бути над річкою...

Зварич підвівся перший і надслухував. За час їх відпочинку почування небезпеки майже зовсім зникло. Лози, темна ніч, сиділи тихо, при землі — хто міг їх завважити... Але тепер небезпека знову з’явилася. Треба було йти, а кожний крок міг зрадити або могли просто наткнутися на ворога.

Від шляху не доходили ніякі згуки. Видно, стежі перейшли, а нові не надходили.

Ополченець і собі підвівся, постогнуючи.

Рушили. Зварич наперед, розхиляючи лозину, за ним як тінь — його товариш.

Місцями лозина була ріденька або творила галявки — в таких місцях лізли то рачки, то хильцем. Може, й не треба цього було; бо від шляху хто зна, чи побачив би їх, але цього не можна брати в рахубу, коли ризикуєш життям.

Минула добра година, як опинилися на краю лоз. Багато не пройшли, може, зо три кілометри, і за той час не чули ні одної ходи на шляху. Тепер річка і шлях скручували направо, а берег був голий і рівний як стіл. Перекрадатися ним далі було неможливо. Зараз за шляхом підіймався горб, порослий лісом, і до нього рішили втікачі дістатися.

— Пождіть тут,— прошепотів Зварич.— Я піду перший, як уже буду в лісі, тоді ви йдіть.

— Ба, а як я пізнаю, що ви вже в лісі?

— Чекайте, зараз...

Зварич переходив у думці різні способи, як би то дати товаришеві знак. Начитався стільки повістей Карла Мая, Майн Ріда, Купера, пригадував собі всіх отих Білих Орлів, Медвежих Лап, Бистрих Оленів чи Чорних Вужів, як-то вони давали поночі знаки, але, на жаль, не вмів наслідувати ні одного крику нічної птахи. Запугукає совою, а воно вийде так, що москалі відразу пізнають цю сову і прибіжать ловити її.

— Нема ради,— рішив.— Підемо оба.

— Є рада,— відповів ополченець.— Як перелізете за гостинець, киньте каменем до мене. Малий камінчик не наробить великого стуку, а я буду чути.

Зварича аж досада брала. Адже той громадянин Дуліб не читав ні одної книжки про хитрощі героїв американських прерій, а знайшов швидше спосіб дати знак, як знавець літератури «Дикого Заходу».

— Отже, чекайте на мій знак,— сказав на відхіднім і поліз до шляху.

Ловив вухом кожний згук і щораз тулився до землі, як тільки почув щось підозріле.

Врешті шлях. Уважно розглянувся в обі сторони, хвилину надслухував, а потім, як стріла, перебіг дорогу. Припав до першого куща і застиг. Не чути нічого!.. Тільки телеграфні дроти грають на вітрі і десь далеко тарахкочуть вози...

Взяв камінь і швиргонув у сторону ополченця. Недовго ждав на відповідь. Із-за рову вилізла чорна постать, перебігла гостинець і шугнула в корчі.

***

Йшли, йшли і йшли. Спускалися в якісь яруги, дряпалися на горби, продирались крізь хащі, переступали повалені дерева