Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

Продовжимо.

Кожна з п‘яти матерів цього хлопчика мала по два імені. Те яке вони використовували між собою, коли виготовляли мило з попелу бука і козячого лію, було ранковим іменем. На жаль в них було ще інше, темніше й мерзенніше, за яким їх кликали кожної ночі, коли вони повинні були йти молитися. Тому хлопчик не міг уточнити за ким він питає, коли через кілька місяців після ночі, про яку я розповіла, наблизився до великої заржавілої клітки, що звисала з дуба.

-- Мамо? – запитав хлопчик, сповнений надії.

Він наблизився ще трішки до жінки ув‘язненої за металевими ґратами.

-- Мамо, я зібрав багато лаванди. І лію для мила.

Він не знав з якого звіра, але точно не з кози. Він знайшов його вже мертвим біля річки й сполошив птахів, які агресивно виражали невдоволення. Але він зумів зшкребти жир гострим каменем. Це було його найбільше досягнення і від цього він почувався старшим.

Він хотів показати, що від нього є користь, щоб його більше ніколи не забули в лісі, щоб коли наступного разу його загублять, то прийшли раніше, ніж минуть такі довгі чотири повних місяця.

-- Дівчинко…? Підійди, дівчинко, -- ледь-ледь спромоглася вимовити жінка.

Одне око в неї було чорне і закрите, хлопчик не вперше бачив таке, він знав, що їй дуже боляче. Вона була худа, хоча не настільки, як він, одна шкіра під білим сукном. Жінка була вже старшою, хоча ще не старою бабою. Хлопчик дивився на неї і в його венах кружляло розчарування. Вона не була жодною з його п‘яти мам.

-- Ти могла б…? Дівчинко, ти могла б сходити до річки й принести мені води?

-- В мене немає ковша. – Він був не з говірких, але радів, що не забув слова.

-- Ну то в руках, маленька. Зроби ківш ручками.

Він ніколи не говорив з ніким крім своїх мам, але інстинктивно знав, що раз вона в клітці, то не зможе вийти й скривдити його. І в неї не було дзьоба і пазурів, як у сови, що нападала на нього, поки він крав яйця з гнізда в перші ночі, коли він загубився в лісі й коли в нього страшно болів живіт, бо він не їв нічого крім ожини.

Він побіг до річки, ледве кілька кроків, і повернувся, намагаючись втримати всесвіт води у долонях.

Жінка з зусиллям спробувала схилитися, але клітка висіла на певній висоті й хиталася, коли вона рухалася. Не дивлячись на стогін болю, їй вдалося трохи випити.

-- Чому Ви в клітці? – хотів знати хлопчик.

Перш ніж відповісти, вона трохи подумала, як це робили його матері, коли вигадували казку, щоб його розважити.

-- Я – збиральниця виноградної лози. Моя невістка жадала моєї посади й сімох моїх садівниць. Вона обмовила мене, ствердила, що я приховую частину податків, які повинна сплатити герцогу, а він повірив. Палицею з мене вибили неправдиві зізнання.

Хлопчик зрозумів тільки про герцога і палицю.

-- Ти живеш тут, в лісі? – запитала жінка.

-- Ні, мої матері загубили мене і не знають, як знайти. Я чекаю на них, може сьогодні прийдуть.

-- Твої матері? То скільки в тебе матерів?

-- П‘ять, -- відповів той гордо і показав всі пальці правої руки, щоб побита жінка побачила -- він вже такий великий, що вміє рахувати до п‘яти. Хоча й не знав, яке число наступне. Пальці на іншій руці означали просто “багато”.

-- Ні в кого немає п‘ять матерів. В тебе одна мати й один батько, як у всіх на світі.

Батько? Ні, в нього не було батька. Єдиний чоловік, якого він знав, власник миловарні – високий юнак, що жив уночі, а протягом дня читав коров‘ячу шкіру з буквами – точно не був його батьком. Так сказали його матері. Різні чоловіки заходили в миловарню й виходили, одні частіше, ніж інші, але молодий управитель був єдиним постійно присутнім хлопом, якого він чітко пам‘ятав.

-- А я так, маю п‘ять матерів. – Бідолашна жінка, як мало вона знала. В нього було п‘ять матерів і він повинен знайти їх, бо вони переживають за ним. – Як мені повернутися додому? Я не знаю дороги.

-- Бо сюди не ведуть ніякі стежки, дівчинко. Ніхто при здоровому глузді не відважиться зайти в цю частину лісу; вона проклята і гущавина пожирає людей, тому тут підвішують нас, засуджених. Ніхто не хоче бачити, як ми гниємо.

Хлопчик знов не зрозумів половину слів, але спробував їх запам‘ятати, може вони йому колись стануть в пригоді. “Засуджені”, “гущавина”, “здоровий глузд”, “гниємо”.

-- Як мені повернутися додому? – наполіг він.

Жінка згорбилася в клітці. Щось її сильно боліло, перш ніж зробити зусилля і заговорити, вона закусила губи.

-- Я не знаю, де твій дім, -- сказала вона нарешті, схиливши голову на ґрати й закривши очі. – Як тебе звати? Може я зможу тобі допомогти, якщо знаю твою рідню.

Хлопчик зашарівся.

-- Хлопчик, мене звуть Хлопчик.

Це була його найбільша журба. Йому не дали імені. Матері називали його просто “хлопчик”, “шибеник” – це ім‘я йому не подобалося, після цього слова його завжди сварили – або інколи найбільш мовчазна з п‘яти кликала його “мій солоденький” і гладила його тонке волосся, але він не збирався ділитися цим з жінкою в клітці.

-- Мої матері виготовляють мило, -- додав він, щоб щось сказати.

-- А… Тепер зрозуміло. Ти дівчинка з… з миловарні.

-- Я – хлопчик, -- повторив він, хоча було важко очікувати, що жінка почує його за цією гримасою болю.

-- З таким довгим волоссям і не скажеш.

Хлопчик знизав плечима, палаючи від сорому.

“Всі на світі знають, що в лісі немає ножиць.’

-- Як мені повернутися додому? – повторив.

Жінка перехрестилася.

-- Бідолашне… бідолашне створіння. Тепер я