Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

— А-ї-ден, — повторив я мало не по літерах. З дитинства звик, що люди люблять перепитувати моє ім’я, проте мені воно дуже подобається. І Доанна вміє вимовляти його так тихо, пошепки, сплітаючи «й» та «і» в «ї», а потім розтягуючи «д» на старовинний манер, і виходить таке ніжне «Аї-і-дхее», що мені аж мурашки по спині розбігаються.

Побачити б її. Так різко захотілось побачити її бодай на мить, що я аж скреготнув зубами.

— Так чи сяк, непростий ти, — зітхнув голос, нагадуючи про себе скрипінням. — Ну а я Брама.

— Брама куди?

— На подвір’я, куди ж іще! Зайдеш, тоді прямо алеєю і ліворуч. У директора кабінет на другому поверсі — там тобі хтось підкаже… Аїде, слухай, а ти примар не бачив раніше? Чи духів? Чи там мертвих?

— Моя наречена — дуже сильна чаклунка, проте ні, не бачив. — Я вирішив, що якщо вже розмовляю з брамою, то можна не приховувати, що Доанна бачила набагато більше за інших. І вміла заварювати чай, котрий проганяв головний біль за кілька хвилин. Мабуть же, магія.

— У-у, чаклуни переважно водяться на тіньовому боці, — відповіла мені Брама. — Якщо ти звідти, то несолодко тобі буде.

— Я чудово підлаштовуюсь. — Мені закортіло дізнатися більше про місце, де я опинився. І про те, як вибратися звідси. Бо мені треба додому.

Туман довкола розійшовся, і я побачив високу ковану браму. Ага. Справді брама. Ну гаразд. За почорнілим металевим сплетінням виднілися високі стіни, помережані галереями, котрі нагадувати витвір божевільного архітектора, у якого цілковито відбило смак.

Я підійшов до металевого плетива й поклав на нього руку, підкоряючись внутрішньому бажанню. А тоді одразу ж опинився десь в іншому місці.

Розділ 3. Кохана і закохана

Вікно Доанни вперше засвітилося надвечір у понеділок.

Гессі одразу ж упізнала це вікно, адже вона не раз гуляла з Аїденом, коли він іще був тут. І брат часто завертав на вулицю Каменярів, наприкінці якої, у затишку високих мурів із білого й сірого каменю, ховався дім «найкрасивішої дівчини в місті». Гессі знала, що Доанна найкрасивіша в місті, задовго до того, як дізналась її справжнє ім’я та побачила витончене бліде лице з оливковою шкірою, на котрій рум’янець здавався надто яскравою плямою.

— Дивись, Гесті! — Аїден пригинався, зазираючи між плетивом решітки та винограду. — Тут живе вона — найкрасивіша дівчина в місті. Отам, над кованим балкончиком, її вікно. Бачиш, Гесті? Третє ліворуч.

І Гессі кивала, хоча була ще зовсім низенькою і не бачила. Але в голосі брата бриніло стільки щастя й збудження, він так тепло розповідав про це вікно — третє ліворуч, із кованим балконом, із виноградними гронами по крайці, із блакитними фіранками й синіми шторами, крізь які світло проглядає, наче чарівні вогники з інших світів. Він так розповідав, що Гессі бачила те вікно в уяві дуже чітко. А потім підросла і побачила його на власні очі. Тільки Доанни там уже не було.

І от — вікно засвітилось надвечір у понеділок. Гессі зауважила це світло, повертаючись потемки із ботанічного саду разом із Генрікою. Це може бути тільки Доанна. Точно-точно. А що вона повернулась, то в Гессі була до неї справа.

Їй страх як захотілось зустріти наречену Аїдена просто вже й негайно. Та в серці дівчини жили ще збентеження й острах. Доанна здавалась красивою і дуже таємничою з першого дня їхнього знайомства, коли наречена брата подала Гессі тонку руку в мереживній рукавичці і повіяло від неї лілеями, туманом і травами. Вона всміхалась кволо і сама вся була дуже слабка на вигляд, а проте дивно личила Аїденові. Личила, як личили йому зелений і чорний кольори, запонки зі смарагдами та липневі ночі. І шкіра в них була однаково оливкова, і очі однаково смутні, але теплі.

Гессі вхопила решітку обома руками, вилізла на похилий камінець, щоб роздивитись вікно ліпше, проте фіранки ховали все, що за ним відбувалось.

— Я прийду завтра, — відповіла вона холодному вологому повітрю, котре линуло від вечірнього саду.

У неї було відчуття, що приходити конче треба надвечір, наче вдень зустріти Доанну неможливо. Наче вона насправді виткана з туману, тому сонячні промені здатні зробити її геть прозорою і невловимою.

— Матінко, можна я залишуся завтра у Фаусти? — спитала Гессі тихо за вечерею.

— Хто така Фауста? — Матінка не відривалась від свого пирога з ягодами. Батько поїхав у справах, тому мати тепер усе вирішувала сама.

— Донька Оллішів, — відповіла Генріка першою, бо їй завжди хотілося бути попереду, навіть у дрібничках.

— І навіщо вам до Оллішів?

Гессі подивилась на Генрі з засторогою, і сестра, котра була вже розтулила рота, тут же замовкла, а тоді взялась поправляти серветки.

— Ми з Фаустою готуємо разом доповідь про історію музики, — відповіла Гессі повільно й тихо, розповідаючи те, що вигадала дорогою додому. — Вона дуже добре знається на всьому і погодилась допомогти з моєю частиною. І в них є рідкісні книги.

— Звичайно, вона добре знає все. Адже у вашому коледжі найстаранніші дівчатка з поважних сімей. — Матінка зачепила свою улюблену тему «всі ліпші од Гестії», але тут же зрозуміла, що припустилася помилки. Адже тепер вона не зможе заборонити їй піти до такої розумної й помічної Фаусти.

Гестія осміхнулась і підвела погляд:

— То можна?

— Ви разом із Генрі підете?

— Ні…

— Тоді не можна. Не варто вам поодинці ходити до чужих людей, ще й із ночівлею. Я геть нічого не знаю про цих Оллішів, окрім того, що в них є книгарня, а цього явно мало, — відрізала матінка й відклала вбік виделку. — Хай ліпше їхня донька прийде до нас. Зі своїми книгами.

— Я піду теж! — раптом вигукнула Генріка. — Фауста й мені казала, що допоможе. А я нагляну за Гестією.