Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

Матінка подивилась на доньку втомлено.

— Ну гаразд, якщо так горить уже. Але це ж треба їм гостинців занести! Уранці підете до цукерні й наберете свіжого печива. Так пані Моррінді і скажіть — свіжого! І гарну коробку з цукерками. Скажете, хай перев’яже її тими новими стрічками, котрі в середу привезли. Там побачиш, Генрі, вони з рожевими китичками такі.

— Добре, матусю!

Серце Гессі стукотіло швидко-швидко, коли вона без зупинки піднялась до своєї кімнати, замкнула двері зсередини і лише тоді полізла до старої шафи, котра стояла, мов чорне примарисько під стіною в ніші.

Дівчина швиденько вийняла старе покривало, тоді коробки з літніми черевичками і вдоволено всміхнулась. Унизу, під тим усім, лежала чорна скринька, котру Гессі нікому не показувала. Скриньку подарував їй Аїден і суворо заборонив казати про неї матінці, чи батькові, чи Генріці, чи будь-кому ще. Сестра бездоганно слухалась його дотепер, але оскільки Доанна повернулась, то настала пора відкривати таємницю.

Гессі підняла важку кришку.

Іноді їй здавалось, наче Аїден був єдиною людиною у всенькому світі, яка не вважала, що Гестія Амалія Фаулі-Прейшер — незграба, котра руйнує все, чого торкається. Але то бувало в моменти її поганого настрою, а поганий настрій треба проганяти, інакше шкіра буде сірого відтінку — так казала пані Катаніка. І Гессі їй майже вірила, бо хоч коли вона бачила маму Лаллі, та завжди була усміхнена й сяяла, як начищений до блиску мідний чайник. І колір шкіри в неї був вельми гарний.

Зараз пальці Гессі пробігали по її скарбах, залишених Аїденом, і дівчинка всміхалась. Скарбів було багато.

Гребінець із інкрустаціями зі смарагдів. Серветки, вишиті білими квітами по білому. Брошки з дрібними камінчиками. Срібна соусниця. Тонесенькі рукавички з мереживцем. Перлові браслети із застібками з білого золота… Усі скарби були дбайливо загорнуті в м’яку тканину, до кожного кріпилася записка. А в записці гострий і кривий почерк Аїдена сповіщав Гессі, для кого і для чого той чи інший дарунок.

«Любій сестричці Генріці Агустанії Фау… Вже не Фаулі-Прейшер! У день її щасливого весілля».

«Дорогій та шановній матінці в її 50-й день народження».

«Для Гесті в день, коли вона зробить своє найкраще фото», — що ховалося за цією запискою, Гессі не знала, бо була певна, що її найкраще фото ще попереду. Звідки Аїденові було відомо, що вона матиме власну камеру, — цього дівчина також не знала, проте брат був такий розумник, що вже напевне міг щось таке вирахувати чи передбачити. А може, він і сам мав на меті подарувати їй камеру? Хтозна.

Аж ось пальці натрапили на маленьку шкатулку, вкриту чорною емаллю та квітами. Білі лілеї. Срібне обрамлення.

«Кохана, не плач», — нічого більше. Літери, нашкрябані Аїденом в один з останніх його днів, такі рвані й криві, ніби то не його рука писала. Ніби він карбував їх на папері, мов у камені. Щоб вони жили вічно, коли він піде.

У двері вимогливо постукали. Довелося швидко закривати скриньку зі скарбами та накидати на неї покривала абияк, щоби приховати її наявність.

— Гесті, це я! — Генріка сповістила про своє прибуття ще одним нетерплячим стукотом.

Гессі стрибнула до дверей. Сестра стояла на порозі, і на обличчі її горів щирий інтерес.

— Ану ж, розказуй! Що це тобі в Оллішів треба?

Гессі мить повагалась. Сказати Генріці про Доанну? Е ні. Сестра може розповісти матінці. Матінка накаже закликати братову наречену до них, а не гуляти поночі. Передати подарунок непомітно не вийде.

— Я маю завтра ввечері піти на гостину, — відповіла дівчина тихо. — І так, щоб матінка не дізналася.

— О-о-о! Оце вже цікаво!

Генрі підійшла до ліжка і, розправивши сукенку, сіла.

— Давай так: я піду до Оллішів, а ти собі — у своїх справах, але потім повернешся до них, щоб ми вдвох уранці потрапили додому.

— Добре, — кивнула Гессі, утішена раптовою допомогою. — Тільки дивися ж, щоб матінка не дізналась.

— Ха! Знаєш, як я довго на це чекала? Я ж не дурна, щоб тепер їй усе розказати! — Генріка розсміялась і впала спиною на ліжко.

— На що чекала? — спитала Гессі, падаючи поруч і собі.

— Що ти розворушишся. Ти ж моя сестра! А я весь час почуваюся так, ніби сама-самісінька. А ти — у своєму світі, з тою камерою та ще якимись дурницями. А тепер ми будемо, як справдешні сестри, допомагати одна одній тікати на нічні зустрічі та веселитись! — Генріка розкинула руки в сторони, ніби прагнула охопити ними всі ті омріяні перспективи, котрі пропливали перед її очима.

Гессі всміхнулась і вирішила не казати, що вона й завтра бере із собою «ту камеру».

Почалося все дуже добре. Матінка вранці лише перепитала, чи точно вони йдуть до Оллішів, і наморщила носа, коли почула, що точно. Пані Моррінда загорнула свіжого печива на подарунки та ще цукерок із поливкою. Після занять вони поговорили з Фаустою, і та з радістю погодилася прийняти гостей. Правда, казала вона, батечко й матінка поїхали по нові книжки аж до Бельфани, тому вдома лише вона, та ще брати, та їхня покоївка, але всі будуть раді гостям.

Направду Гессі й не планувала розповідати щось доньці Оллішів, адже була певна, що мати не стане перевіряти, чи ходила вона на гостину. Проте через участь Генріки в цій справі шляхів до відступу не лишилось. На превелике щастя, Фауста була говірка і доброзичлива, тож її ні краплі не здивувало бажання Гессі з сестрою погостювати.

Дівчина завжди остерігалась, коли все складалося добре, але їй хотілося вірити, що сьогодні все так, бо їй допомагає Аїден. А в Аїдена все вдавалося завжди, поза сумнівом. Особливо якщо це стосувалося Доанни.

Коли почало темніти, а повітря стало рожево-помаранчевим і духмяним, Гессі повільно пішла в кінець вулиці Каменярів, де притулився дім Доанни Масоллі. Старовинний розкішний особняк, хоч і занедбаний останніми роками, та через те ще більш манливий